Битва за мир або Знання, які рятують життя людей

Битва за мир або Знання, які рятують життя людей

— Які ж ми вояки, якщо не маємо чим стріляти? – докинув хтось несміло.
— Ви більше, ніж вояки. Ви – лицарі.
— А що то таке? — спитав інший.
— Лицар — це чоловік з лев'ячим серцем і з помислами янгола, – суворо сказав сотник.
Підійшов до хлопчища і поклав йому руку на чоло: – Ти – лицар, устань із колін!
І так підходив до кожного. І ми вставали...
 
 
 
Я з дитинства виховувався у дусі любові до всього рідного, українського. Мій дід говорив, що немає нічого більш важливого, ніж повага і любов до землі, на якій народився, а також до людей, які на ній живуть. "Чоловік повинен ставити на перше місце інтереси Батьківщини, Вітчизни, а не особисті. Лише боягузи і непостійні дбають виключно про себе, свої сім'ї, про свої інтереси, ставлячи їх вище інтересів суспільних", — так учив мене дід.
 
Я вдячний дідові за те, що він прищепив мені любов до рідної землі, яку я проніс через всі роки життя. Але тепер, після десятиліть, я розумію, що любов до Вітчизни є справжньою лише тоді, коли вона чиста і не заплямована ворожнечею і ненавистю. Для того, щоб любити свою Батьківщину, зовсім не потрібно протиставляти їй інші землі, держави, немає необхідності шукати ворогів чи конкурентів, згадувати колишні суперечки та образи. Є таке прислів'я: "Хто старе пом'яне — тому око геть, а хто забуде — тому обидва геть". Дійсно, навіщо ворушити сумнівні, темні сторінки історії, про які навіть немає достовірних відомостей, копатися в них, шукаючи правих і винуватих, якщо можна винести уроки з минулого і жити в мирі і злагоді тут і зараз. Навіщо шукати зовнішніх ворогів (насправді надуманих), якщо навіть крапля злості, ненависті здатна отруїти саме чисте і благородне почуття. Невже любов до своєї Батьківщини виключає таку ж любов до інших країн, представників інших національностей? Ми, як представники різних націй, культур, як носії різних традицій, здатні взаємодоповнювати та взаємозбагачувати один одного, разом пізнавати світ у всьому його розмаїтті, приймаючи унікальність і самобутність кожної людини, кожного народу. Для мене тільки та любов є істинною, яка не ставить рамок і обмежень, яка виключає будь-яку ворожнечу, неприйняття, конфронтацію. Тому що любов — почуття вільне, воно не знає меж і не намагається замкнути людину у вузьких склепіннях приписів та обмежень. Такою ж є і любов до Батьківщини, якщо це чиста, справжня любов: яка несе в собі величезну силу, вона розливається з берегів, виходить за межі кордонів і стає всеосяжною, а тому ще більш могутньою і наповненою.
 
Але усвідомлення цієї Істини прийшло до мене не так давно і давалося зовсім нелегко. Два роки тому, в лютому 2014 року, я звільнився з роботи одразу ж після того, як дізнався, що в серці України, місті Києві, ситуація вийшла за рамки розумного, і там ведеться стрілянина. У той же вечір я відправився в столицю. Кому і чим я можу допомогти в Києві, я не знав, але й сидіти склавши руки, звично ходити на роботу, займатися своїми справами тоді не міг. Примітно, що після звільнення, виїжджаючи з роботи, я помітив величезний банер, якого не бачив ніколи раніше, і на якому великими літерами було написано: "Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться". На той момент я вже знав, що Бог спілкується з людиною завжди, і відбуватися це може за допомогою чого завгодно. Не раз подібні несподівані знаки служили мені підказкою в житті. Але в той день дана фраза, яка, як здалося, була звернена до мене, не викликала в мені нічого, крім досади і нерозуміння. "Чому миротворці? Адже я їду відстоювати, воювати, а не миритися. Адже треба боротися проти зла і несправедливості!" — крутилося у мене в голові.
 
Вночі, сидячи в автобусі, я не міг заснути — всередині все клекотіло. Я просив Бога допомогти розібратися, що ж відбувається, і зрозуміти, чому в нашій країні, яка завжди славилася своїми дружніми, миролюбними, гостинними людьми, відбуваються якісь дикі речі, і гинуть люди в центрі столиці. Все це не вкладалося в моїй голові і здавалося поганим сном, а не дійсністю. Ще здавалося, що я, що всі ми до цього причетні! Що ми це допустили. Але яким чином? І хіба був інший вихід? Рій думок і питань без відповідей, фонтан з емоцій, протест проти дійсності і бажання хоч щось в ній змінити — все це вирувало в мені в ту лютневу ніч. Надія була тільки одна — на Бога.
 
Вранці, 24 лютого, ми приїхали в Київ. Мене "поселили" в консерваторії, яка розташована прямо навпроти Майдану - місця головних подій. Після облаштування я вийшов на площу, оглянувся, допоміг щось перенести. Паралельно придивлявся до людей, їх настрою, вдивлявся в їхні очі, немов шукаючи в них відповіді на свої запитання. Мені дуже хотілося бути корисним там, в епіцентрі подій, але як важко було знайти своє місце, йшла напружена внутрішня боротьба.
 
Тоді я просто розвернувся і пішов... до Агапіта. День у день, рівно рік тому до описуваних подій, в книзі "Сенсей-ІІ" автора Анастасії Нових я прочитав історію про одну Людину — Агапіта Печерського, яка птицею влетіла в моє серце і залишилася в ньому назавжди. Дивно, але у мене ніколи не було мрії (навіть в дитинстві) — міцної, справжньої, бажаної. А після прочитання цієї незвичайної книги, наповненої якоюсь непізнаною глибинною силою, вперше народилася мрія — побувати в місці, де покояться мощі цієї дивної, такої рідної і нез'ясовно близької
 
Людини, яка жила і творила тисячу років тому. А саме побувати в Києво-Печерській Лаврі в той час, коли приходить не простий, а дуже навіть особливий тиждень, що починається 25 лютого. Адже саме в ті особливі дні рік тому я вперше відчув дотик до чогось невідомого, неземного, що залишило незгладимий слід у душі... Але тоді я навіть уявити собі не міг, що моя мрія може здійснитися за таких обставин!
 
Хоч і залишався ще один день до початку заповітного тижня, я відправився в Лавру, нічого особливо не чекаючи. Дорогу мені підказували кияни. Коли я побачив золоті куполи, що височіли здалеку, то орієнтуватися стало легше, і я зрозумів, що близький до пункту призначення.
При вході в Лавру я відчув, що мене наповнює невимовний захват. Це не було яскравою, помітною емоцією, а більше нагадувало м'яке наповнення. Я почав дихати глибоко, розмірено і... щасливо. Яскраво світило сонце, і мені здалося, що освітлене все навколо, навіть повітря поблискує в радісних променях небесного світила. Ніби самі Ноги несли, а все навколо здавалося неймовірно прекрасним і чарівним. Було відчуття, що я увійшов у якесь тотальне світло і тепер "купаюся в ньому. Куполи золоті, зелені, широка вимощена бруківка, більш скромні стоптані стежки, стрімкі води Дніпра і спокійні, величні кручі берегів, дерева, птахи, люди — Боже, до чого ж воно все гармонійне, легке, повітряне. Як чудово жити! Як спокійно й милостиво може бути на душі. Я дякую тобі, Боже, що Ти привів мене сюди. Я люблю Тебе. Спасибі тобі, Агапіт, ти живий, ти тут, ти з нами! Спасибі тобі, життя, за твої загадки, чудеса і за такі моменти...
 
Постоявши якийсь час на оглядовому майданчику, я спустився в ближні печери. Відчуття якоїсь таємничості і казковості того, що відбувається тільки посилилося. Я побродив по печерах, дивуючись тому, що на Землі є таке унікальне місце. Як же воно все цікаво і захоплююче! І знаходиться зовсім близько, а я навіть не здогадувався! Ось так завжди...
 
Побувавши біля мощей Агапіта, я вирішив ще раз пройтися по печерах. В одній з келій тихо розмовляли молодий хлопець і монах. Незабаром я знову побачив цього хлопця, вже одного. Щось потягнуло підійти і запитати, про що ж вони розмовляли з ченцем, хоча, здається, ніколи раніше я на таке не наважувався. Слово за слово, виявилося, що молодий чоловік також приїхав до мощів Агапіта, що мене безмежно здивувало. Більш того, він повідомив мені, що в Києві є люди, які збираються для вивчення творчості Анастасії Нових, займаються за книгами духовними практиками і медитаціями, і що у нього навіть є номер телефону одного з хлопців. Все це було для мене несподіваним і навіть трохи приголомшуючим. Стільки всього, а я йшов просто висловити свою повагу і любов Агапіту. Я записав номер телефону та сердечно подякував за інформацію. У Лаврі я пробув цілий день — йти зовсім не хотілося. Увечері повернувся на Майдан, в гущу подій. Який же величезний контраст з тим спокоєм, який я відчував, блукаючи тихими доріжками Лаври. Люди ті ж — нормальні, добрі люди, тільки легку розгубленість можна прочитати на їхніх обличчях. Але все те, що там робилось, мене вже якось не чіпляло. Я чітко відчув штучність того, що відбувається, воно не може бути справжнім. Мені здалося, що я був присутнім на "живій" виставі, яку можна сприймати всерйоз, бути її учасником, а можна відсторонено спостерігати.

Вночі мені випало бути черговим у будівлі консерваторії, а на ранок, одразу ж після сніданку, я відправився до Лаври. Це дивовижне місце зустріло мене вже звичним спокоєм, затишком і теплом, яке огортає якось зсередини. Зателефонувавши за записаним номером, я дізнався про місце і час зустрічі товаришів, яким також припали до душі книги Анастасії Нових. Коли підійшов вечір, я до останнього сумнівався, йти чи не йти на зустріч — страшенно хотілося спати. А ще ж потрібно знайти потрібну адресу в незнайомому місті при мінімумі фінансових ресурсів. Та й що це за заняття — потрібні вони мені? Тоді я вирішив покластися на Божу Волю і просто хоча б спробувати дістатися, зробити перший крок. А там — будь що буде. Якщо "не піде", можна повернутися і добряче відіспатися. Але те, як складалися обставини, як "відкривалися всі двері", те, наскільки я виразно відчував допомогу, яка сходила ніби звідкись згори і одночасно від людей, які виявляли доброзичливість, відкритість, терплячість — саме це не дало мені ані морального права, ні найменшого шансу звернути і відмовитися від наміченої мети. Таким чином я потрапив на зустріч людей, які об'єдналися в Міжнародний громадський рух "АЛЛАТРА".
 
Так і пройшли мої 10 днів у Києві: більшу частину дня — в Лаврі, увечері — заняття з товаришами, ніч — у консерваторії на Майдані. За цей час мною була прокладена досить-таки втоптана стежка до Лаври, хоч і йшов я по асфальту. Адже в силу обставин йти по ній доводилося щодня по кілька разів. Зараз, коли я потрапляю до Києвав, то одразу ж поспішаю до своєї протоптаної доріжки в Лавру, до Агапіта... і як тільки ступаю на неї, мене наче Хтось підхоплює, йти стає легко, всередині — спокійно й безтурботно і дихається якось вільно, радісно. А ще кожен раз є відчуття, що з тих пір ніколи з неї і не сходив.
 
Ось так, поїхавши на мітинги і демонстрації, я потрапив на духовні практики і медитації. Прагнучи допомогти іншим людям, я допоміг сам собі. Звичайно, світогляд не змінився в мить, ніби за помахом чарівної палички. Це довгий і непростий процес, який триває й досі. Зараз я можу сказати, що той похід до Агапіта, вся та низка "випадкових" подій і зустрічей не тільки вплинула на моє подальше життя, але й, цілком можливо, зберегла його. Ті Знання, які викладені в книгах Анастасії Нових, бережуть життя людей без яких би то не було переносних значень цих слів. Кожен, до кого потрапили ці Знання, має можливість рятувати життя побратимів, просто передаючи інформацію далі. Це величезна відповідальність, велика честь і безмірна довіра Бога по відношенню до мене, до всіх, хто прийняв істинні Знання. Адже, як свідчить перша з семи основ АЛЛАТРА: "Найвища цінність в цьому світі — життя людини".
 
Вважаю за доцільне згадати про те, що обидва мої прадіда загинули на війні. Один з них загинув у Польщі, в лавах Радянської Армії при наступі на Берлін. Інший — в лісах Карпат, в лавах Української Повстанської армії. Кожен з них йшов захищати свою землю, своїх рідних, близьких, свою честь, свою правду. Як же так могло статися, що вони виявилися по різні сторони барикад, що вони могли стріляти один в одного? Що їх розділило? Їх роз'єднала брехня! Та ганебна брехня, яка робить братів ворогами, зіштовхує людей лобами, підштовхує до того, щоб ворогували члени однієї сім'ї, представники однієї країни, жителі однієї Землі.
 
Прийшов час — і світло Істини осяяло Землю. У книгах Анастасії Нових, в серії передач "Від Душі до Душі" була відкрита велика Правда, яка примирює людей. Вона дає можливість людині стати справжнім воїном без того, щоб брати в руки зброю і вбивати своїх братів — таких же людей. Голос предків волає до того, щоб ми не повторювали помилок минулого і не потрапляли в тенета брехні і зла.
 
Завдяки Споконвічним Знанням я, як і багато інших людей, дізнався про сенс свого життя, який полягає в тому, щоб стати безсмертною духовною істотою. Але своє завдання я бачу в тому, щоб зробити все можливе, щоб наші діти, онуки, правнуки не стріляли один в одного. В наших силах припинити це божевілля! Тільки Істина здатна освітити темряву всередині людини і опромінити її шлях, тільки Правда здатна примирити всіх людей. Кожен чуючий є Покликаний нести це світло, є воїном.
 
Я згадую дитинство. Будучи малими, ми грали в ігри, в яких потрібно було проявляти хоробрість, сміливість, рішучість. Потім, трохи подорослішавши, ми читали лицарські романи, дивилися фільми про війну. Образи тих відважних, безстрашних лицарів злітали з книжкових сторінок і оживали в нашій уяві. І в них ми бачили себе. Ми стискали кулаки, коли бачили на телеекрані тріумф зла, несправедливість і потайки давали собі слово боротися проти зла, бути на боці Правди, жити в ім'я перемоги Добра на Землі. Дух воїна, бійця закладений в кожному чоловікові, втім, у кожній людині, хочемо ми того чи ні.

В киплячих казанах колишніх боєнь, смут
Стільки їжі для маленьких наших мозгів!
Ми в ролі, боягузів, зрадників, іуд
У дитячих іграх призначали своїх ворогів.
 
І лиходія слідам
Не дали охолонути,
І прекрасніших дам
Обіцяли любити,
І друзів заспокоївши
І ближніх люблячи,
Ми на ролі героїв
Вводили себе.
 
Тільки в мрії не можна назавжди втекти:
Короткий вік у забав — стільки болю навколо!
Постарайся долоні у мертвих розкрити
І з напружених рук прийняти зброю.
 
Випробуй, заволодівши
Ще теплим мечем
Обладунки надівши,
Що почому, почім!
Розберися, хто ти — боягуз
Чи обранець долі,
І ретельно смакуй
Справжньої боротьби.
 
І коли поруч впаде друг поранений,
І завиєш ти, сумуючи після першої втрати,
Коли без шкіри ти раптом залишений
Тому, що не тебе, — а його — вбили
 
Ти зрозумієш, що дізнався,
Відрізнив, відшукав
По оскалу забрав:
Це — смерті оскал!
Неправда та зло — гляди,
Як лиця їх грубі!
І позаду завжди —
Воронеча й гроби.
 
Якщо м'яса з ножа
Ти не їв ні шматка,
Якщо руки склавши
Спостерігав звисока,
Не вступив в боротьбу
З негідником, з катом, —
Тому, в житті ти був
Ні при чому, ні при справах!
 
Якщо, шлях прорубавши батьківським мечем,
Ти сльози солоні на вус намотав,
Якщо в пекельному бою відчув, що почім, —
Значить, правильні книги ти в дитинстві читав!
 
Володимир Висоцький, "Балада про боротьбу"
Переклад на українську: BERG
 
"Так що ж сталося потім?" — запитую я сам себе. Чому в більш дорослому віці у нас починають виростати такі якості як безтурботність, поважність, всепоглинаюча байдужість, які потім пускають глибоке коріння? Ця вбивча байдужість до всього, що не стосується мене особисто, робить людей з братів просто перехожими, звичайними знайомими, а потім — ворогами. Ми відстоюємо один перед одним свої ідеї, свої маленькі правди, навіть не здогадуючись, хто нав'язав нам цю "правду", яка такою по суті не є, але яку ми готові захищати з піною біля рота. Як останній аргумент ми беремося за зброю... У багатьох країнах, де нав'язані конфронтація, ворожнеча, нетерпимість, де штучно створений зовнішній ворог, говорити про мир зараз вважається ганебним і сприймається як слабкість, безхарактерність. У мене самого кілька років тому слово "миротворець" викликало бурю обурення і внутрішній спротив. Суть таких понять як "боєць", "воїн", "захисник" спотворена до невпізнання. Колись я прочитав давню східну приказку: "Мрія воїна — меч у кобурі". Виявляється, воїн — це не той, хто махає мечем направо і наліво, трощити своїх ворогів; і не той, хто хапається за зброю, визнавши в комусь суперника. Справжній воїн робить все для того, щоб зберегти світ, зберігши таким чином життя людей. Зараз же нам дана можливість бути воїнами без того, щоб брати в руки зброю. Це великий дар Божий, і Його милість. Наша зброя — це Правда, гаряче серце, чисті помисли і Боже благословення.
 
Відкрити для себе Істину — це важливо. Але замкнути цей ланцюжок Життя на собі і не передати його далі — це непростимо. Адже поки ми хвалимося один перед одним і вихваляємся тим, що є носіями Істини, не роблячи активних дій до її розповсюдження, поки ми розслабляємося і сумніваємося, в цей час хтось помирає від її невідання. Поки у нас ще є час, поки Бог довіряє нам, кожен з нас має можливість розповісти Істину максимальній кількості людей. Якщо є внутрішні позиви до активних дій на благо людей, на благо світу, що виходять від Душі - не треба їх заглушати або ігнорувати. Адже саме про таку діяльність багато хто з нас мріяв в дитинстві! Необхідно дати шанс ознайомитися з Споконвічними Знаннями тим людям, які готові їх прийняти, і понести далі. Кожна така людина — це запалене життя, це ще один вісник Миру і Добра, це шанс на порятунок для інших людей, які чекають рятівної звісточки. Інтернет дає можливість зробити свою працю на цій ниві максимально дієвою і ефективною, передати звістку великій кількості людей, які заплуталися в тенетах брехні і спраглі до Правди.
"Істина - це Життя або Смерть."
З книги "АллатРа"
Кілька років тому, коли я був у розпачі, незнайомі люди подали мені руку допомоги. На Землі у Бога немає інших рук, крім людських! Навмисно чи ні, але я став учасником ланцюжка добра і взаємодопомоги. Я відчуваю моральний обов'язок та внутрішню потребу продовжити цей ланцюжок, щоб він на мені не обірвався.
 
Показово, що в російській мові слово "мир" означає як всю земну кулю, на якій ми живемо, так і стан без війни. Це коротеньке слово підказує, що життя на Землі можливе при відсутності ворожнечі, агресії і ґрунтується на згуртуванні людей, на єднанні. Все настільки просто! Так давайте ж станемо добрими творцями миру на Землі, прикладемо всі свої сили і вміння, щоб поширити Споконвічні Знання, щоб передати Істину тим, хто про неї ще не відає. Що може бути краще, ніж рятувати життя людей, ніж робити їх щасливими?
"Цей світ можна зробити сильним, духовно сильним. Але лише тоді, коли люди перестануть слухати тих, хто їх роз'єднує... Зараз кожен, що б він не робив, на якому б місці він не був і ким би він не був тут, він може послужити Богу. Максимально, як це можливо від людини. Що може бути краще, ніж надати Богу не окремого ангела, хоча це дуже важливо, а світ... І це можливо."
З передачі "ЄДНАННЯ"
 

Автор: Віталій Баглай

Знайшли друкарську помилку? Виділіть фрагмент і натисніть Ctrl + Enter.


Це цікаво 422

Підписатися на новини



Битва за мир або Знання, які рятують життя людей - Рейтинг теми: 5.00 з 5.00 проголосувавших: 422
Схожі статті:


Коментарі
  • Eoll

    20.11.2016 15:58

    Спасибо,  Виталий, как много и как точно выражено. Нельзя оставаться равнодушным ко злу, но нельзя позволять злу вести себя, отравлять себя. Защита своей Родины от врага, пытающегося обманом или насилием насадить свой диктат это фрактальное отображение духовной борьбы с Системой за отстаивания право выбора человека, от попыток навязывания его. Но нельзя жить злобой. Нужно уважать и считаться со свободой и правом выбору другого (человека/группы/нации/верующих), но до тех пор, пока это не касается и не влияет на свободу и выбор остальных. «На Земле у Бога нет других рук, кроме человеческих!» - очень точные слова. Грустно только одно, что в наше время слово “родина” звучит в подавляющим большинстве случаев с контекстом призыва к “защите”, а не в понимании ценностей традиций и преданий предков. К защите, которая приобрела очень широкую трактовку – от защиты в самой стране, ее границ, до защиты за её границами, лишний раз доказывая, что всё можно переиначить. Грустно, что агрессор в подавляющем большинстве случаев верит в то, что он защищает свою родину, действует в её интересах, забывая о том, что счастья и благополучия истинного невозможно построить за чужой счёт, за счет страданий других. Только внутреннее достояние, а не внешняя форма, дает истинную силу несокрушимую ни для чего в мире.

    Відповісти
  • Людмила

    31.07.2016 13:03

    Виталий,огромное спасибо за статью,она написана глубинными чувствами!

     

    Відповісти
  • Андрей

    02.07.2016 16:41

    Спасибо! Очень искренняя, воодушевляющая статья!

    Відповісти
  • Таня

    30.06.2016 17:38

    Отличная статья, полностью согласна. Действительно, ничего не происходит случайно. Спасибо!

    Відповісти
  • Evgenia

    30.06.2016 09:37

    Виталий, спасибо тебе большое, что пишешь  и делишься  со всеми таким глубоким и сокровенным. Статья наполнена Духом, искренностью и чистотой!

    Відповісти
  • Эля

    29.06.2016 01:04

    Виталий, спасибо что полелился своей историей! Получилось очень проникновенно, понятно и просто о злободневном.

    Відповісти
  • Игорь

    28.06.2016 18:13

    Спасибо автору! Простым языком и искренно изложил то, что чувствуешь, но слов не хватает выразить наружу.

    Відповісти
  • Ирина

    28.06.2016 15:12

    Огромная благодарность Богу,за то что Он через своих Проводников дарит столько искренности и Любви другим...Так трепетно на Душе стало после прочтения этой статьи!Спасибо большое автору за то,что смог найти в себе силы поделиться сокровенными переживаниями...Они,правда,очень мотивируют!Мотивируют на продолжение Цепочки Добра дальше!Мотивируют многих...

    Відповісти
  • Татьяна

    27.06.2016 00:27

    Виталий, спасибо от всей души! Очень точно и глубоко,созвучно с моими  чувствами. Еще раз пришло осознание, что все мы, прикоснувшиеся к Знаниям. несем ответственность за то. как этот свет будет распространяться  по планете.

    Відповісти
  • Алексей

    21.06.2016 20:48

    Спасибо! Статья вдохновляет. Немного подпортила состояние эмоция по поводу негативного комментария, но это уже к модераторам: я вас прошу, да удаляйте вы такой несуразный бред с ресурса! Был бы еще по делу, по конструктиву - без вопросов. Но когда идет 100%-я агрессия и неадекват - надо посылать в игнор, однозначно. А статья - безусловно замечательная. Баллада Высоцкого вообще в точку приведена! Текст, конечно, очень достойный. А Знания, безусловно, передавать нужно. Да, опыт показывает, что далеко не всегда люди хотят их брать, но это уже, как говорится, дело каждого.

    Відповісти
  • →  Ksenia

    22.06.2016 11:37

    Алексей, мне кажется, что подобные комментарии - это как маячок для нас самих. Как и почему мы реагируем на них? Ситуация, которую показывает комментарий, нагнеталась много лет, причём, к сожалению, такие противостояния есть и в других странах. Ответ Владимира на комментарий, как минимум побуждает задуматься. Да и другие читатели сайта благодаря общению в комментариях видят, как мы на практике применяем те знания, о которых всё время говорим, пишем. Кстати говоря, такие комментарии - это единичные случаи на этом сайте. И это очень радует. Это говорит о том, что читатели сайта работают над собой, стремятся к миру, добру и единению. :)

    Відповісти
  • → →  Алексей

    22.06.2016 22:22

    Сложно с вами не согласиться, вы правы :-)

    Відповісти
  • → →  Виталий

    22.06.2016 14:40

    Оксана, у тебя есть удивительная способность видеть во всём хорошее).

    Відповісти
  • → →  Владимир

    22.06.2016 13:40

    Ксюша, огромное спасибо Вам за понимание

    Відповісти
  • Евгения

    21.06.2016 19:22

    Живая статья, “с чувством, с толком, с расстановкой!”
    Мотивирует и вдохновляет жизнеутверждающее, от души написанное и переданное через автора...
    Настоящая и своевременная мотивация к работе...и  в первую очередь над самой собой!
    СпасибО)

    Відповісти
  • Катерина

    20.06.2016 22:04

    Искренняя благодарность за статью. Такие же чувства испытываю посещая в Лавре мощи Агапита. Внутренняя чистота мыслей, совесть и любовь - наши помощники в каждом дне. Никто мне не друг и никто мне не враг, а только учитель. Мира всем нам.

    Відповісти
  • Юлия

    20.06.2016 19:02

    Спасибо, Виталий, за ваши искренние слова! Мне кажется, так важно нам всем услышать истинный смысл этих слов, остановиться и начать вместе созидать, стремиться к лучшему. Нет нам никаких преград в этом. Только возможности, целое море возможностей дружить, вместе идти к светлым целям, созидать, строить наше позитивное настоящее! Надо только остановиться, успокоиться и потихоньку переключать внимание на те вещи, которые бы были полезны обществу, вкладывать свою силу и умение на общее благо, на позитив! Пора прекращать этот поток негатива и разрушения всего лишь переключившись на благое дело. Оно само угаснет со временем, если не подбрасывать туда ” дров” в виде своего негативного мнения, слов, действий! Все просто!

    Відповісти
  • Дмитрий

    20.06.2016 17:20

    Спасибо, Виталий, за “внутренний Свет”, которым наполнена статья!!

    Відповісти
  • Николай

    20.06.2016 15:40

    Ага... Особенно момент когда как-бы между строк выгораживают тех кто поддерживает майдан, войну и УПА. Тонко дергают за ниточки гады. УПА убивали своих земляков, сжигали сёла, насиловали и убивали тысячи сограждан, а здесь они “воевали за Родину”. Грязная, подлая попытка психологического воздействия прикрытая красивой текстовкой.

    Відповісти
  • →  Владимир

    20.06.2016 17:53

    Николай, судя по Вашему отзыву, Вы сами стали жертвой пропаганды. В Ваших словах очень много ненависти и агрессии. Исходя из чего вы судите о событиях тех лет? Моя бабушка выросла на западной Украине. Так она, являясь современником и свидетелем тех событий, не всегда с уверенностью могла определить, кто участвует в расстрелах людей - упа, переодетые в чекистов, или чекисты, переодетые в упа. А что же мы можем сказать по прошествии стольких лет. Прошу Вас, не позволяйте манипулировать Вашим сознанием, и генерируйте в себе только любовь.

    Відповісти
  • Татьяна

    20.06.2016 01:58

    Спасибо огромное за статью! Резонирует с внутренним состоянием, напоминает, что расслабляться нельзя - как бы сознание ни затирало важность ежесекундного бдения и выбора.

    Відповісти
  • Владимир

    19.06.2016 20:26

    Виталий, большое спасибо Вам за эту статью. Очень своевременно. Каждое слово настолько в точку, аж дух захватывает.

    Відповісти
Залишити коментар
AllatRa.TV онлайн


Архів матеріалів

Концепція