Що нас веде: страх, бажання чи любов?

Що нас веде: страх, бажання чи любов?

Щоб краще пізнати суть даного питання, хочу заглянути у минуле українського селянства. Адже це хороша можливість побачити, що саме тоді змушувало особистість чинити ті чи інші дії, якими були життєві цінності, і чи приносили вони бажане відчуття щастя.

Як відомо, кожен крок людини – це її вибір, який має своє підґрунтя. Так чим у своєму житті керувалися наші предки, в чому знаходили сенс життя? Шукаючи відповідь на дані питання, я виділила для себе декілька категорій людей, що різко різнились між собою своїм ставленням до життя. І, згідно цього ставлення, умовно назвала їх: 1 - "Дочки і сини", 2 - "Бродяги", 3 - "Наймити", 4 - "Раби". Спробую охарактеризувати кожну із них.

Отже, перша категорія. Сюди можна віднести усіх тих, для яких сім’я була на першому місці. Це люди, які не цуралися своїх батьків, а навпаки, були вдячні за те, що вони у них є. Не гроші були причиною щастя, а любов, якою кожен радо ділився. Основним джерелом радості був сімейний затишок, до створення якого прикладався кожен. Усі відносини будувалися на любові, бо тільки так можна було уникнути усіх непорозумінь, сварок і жити в гармонії. Діти тішилися з того, що поруч були батьки, на плече яких завжди можна було спертися. Звичайно, що так тривало не постійно, бо приходив час, коли цієї внутрішньої любові ставало настільки багато, що виникала потреба створювати власну сім’ю. Набравшись життєвого досвіду, ще нещодавні діти починали будувати своє гніздечко, в якому з часом також починав лунати дитячий сміх. І так було з покоління в покоління, такий собі безперервний ланцюг поширення любові і високих моральних цінностей. Отож, носити це звання дочки чи сина не означало просто мати батьків, потрібно було насамперед любити їх. А далі на основі цього щирого почуття старатися розпалювати у собі цей вогник, зігріваючи таким чином вже й інших людей, тобто поступово ставати провідником світла і тепла.

Друга категорія – це повна протилежність попередньої. Адже були люди, які не хотіли слідувати чиїйсь волі, тому починали вести самостійне життя, залишаючи сімейне гніздо. Багато помилок робили вони таким чином, і сум за батьківським домом часто давав про себе знати, але, як правило, гординя і страх бути осудженим не дозволяли визнати власну неправоту і повернутися. Хоча вдома на них завжди чекали. Так і блукали вони по світу в пошуках себе та сенсу життя. І куди б не заносила їх доля, всюди вони були просто гостями, які вже й забули, що у них є власний дім. Кожен був сам собі паном, але чомусь навіть така свобода не давала бажаного відчуття повноти і легкості.

Третя категорія – це наймити. Ними були ті люди, котрі працювали, бо були бідними. Їх переповнювало бажання стати заможними, тому вони шукали способу досягнути цього. Часто це ставало навіть сенсом життя. Робота не завжди була милою, тому часто виконували її з наріканням і злістю. Жодної любові чи вдячності до пана відповідно не було, а стосунки базувались суто на правилі «я тобі – ти мені». Звичайно, що таке життя не могло приносити радості, але людина тішила себе мріями про світле майбутнє. Жертвувала зараз, щоб отримати потім, терпіли, щоб пізніше радіти. От тільки дуже часто життя закінчувалося раніше, ніж планувалося, і очікуване щастя так і не приходило. А можна ж було віднайти щастя і в тому, що було, а не втратити все в гонитві за більшим.

До четвертої категорії належали раби, які так само, як попередні, повинні були працювати, але стимулом для них вже не була вигода, а страх. Це відчуття було настільки сильним, що вони у всьому покорялися волі пана. Більшість навіть не пробували щось змінити, оскільки боялися, що може стати ще гірше. Їм простіше було терпіти, заспокоюючи себе, що така їх доля. Багато втрачали раби, адже не мали можливості реалізувати закладений в собі потенціал. Проте це був їх вибір. А керував усім страх, який, сковуючи людину, не давав їй можливості жити власним життям, а робив лялькою у чужих руках.

Чотири категорії людей, але лише одній вдалося зробити правильний вибір і жити в гармонії як з собою, так з оточуючим світом. Цей поділ, здавалося б, немає жодного відношення до теперішнього суспільства, але насправді має. Адже на такі ж самі групи можна поділити людей сьогодні за їх ставленням до Бога.

Адже є ті, які по-справжньому люблять Господа як свого батька. Такі люди ніколи не відчувають себе самотніми, бо знають, що Той, Хто дав їм життя, дбає про них. Вони щасливі, бо навчилися бачити у всьому Його волю, і не потребують нічого, бо їм достатньо Його любові. Вже тут і зараз вони змогли провідчувати це глибинне почуття, яке не порівняти з жодною радістю. Ці люди живуть в Бозі, бо лише таке життя для них набуває сенсу. Кожен їх крок – це прояв доброти і милосердя, оскільки вдячність наповнює їх серця.

Але дуже часто стається так, що людина через недовіру відвертається від Бога і вирішує іти іншою дорогою, оскільки думає, що з Богом вона не зможе сповна насолодитися життям. Часто ми чуємо, що для того, щоб бути милим Господу, потрібно відмовитися від більшості земних благ. Але це не так, бо єдине, чого Батько може хотіти від своєї дитини - це бачити її щасливою, тому й дозволяє їй діяти так, як вона забажає. Отож, особистість починає самостійне життя, керуючись лише власними бажаннями. Як правило, спочатку вона справді відчуває себе щасливою, але з часом яскраві кольори блідішають. І все ж таки, що б людина не робила, яких би вершин не досягала і скільки б людей її не оточувало, їй так і не вдається нічим заповнити оте вільне місце в собі, яке було відведене Богові. Адже лише він може дати людині те, чого їй так не вистарчає – відчуття батьківської любові. Якщо людина не навернеться, то вона так і не зможе провідчувати повноти щастя.

Також є люди, які подібно тому наймиту служать Богові, очікуючи його нагороди. Вони стараються бути хорошими, але це більше одягання маски, адже знають, що тільки будучи такими не загинуть, а матимуть життя вічне. Як бачимо, тут вже немає тих щирих почуттів, а присутня вигода. Вони намагаються не псувати стосунки з Богом, бо хочуть заслужити собі царство в небі. Такі люди готові старатися, навіть жертвувати багатьма речами, але їх важко назвати дітьми Божими. Більше того, вони навіть самі не прагнуть цього. Коли поспостерігати за такою людиною із сторони, то здається, що вона все робить правильно. Насправді ж кожен її вчинок замість того, щоб бути повним любові, чиниться на силу і дуже часто з негативними емоціями. Вони забувають, що можна обманути себе, але а ж ніяк не Бога.

Останні – це ті, які також стараються виконувати усі заповіді. Але і вони помиляються, бо роблять це через страх бути покараними, якщо не житимуть по слову Божому. Такі люди намагаються не чинити зла іншим, але не через те, що бачать в них дітей Господніх, а тому, що думають, що таким чином нашкодять собі. Нагрузивши себе купою зобов’язань і створивши безліч рамок, за межі яких заборонено виходити, вони самі роблять із себе рабів. При цьому думають, що така їхня жертва угодна Богові. Хоча насправді їм даються крила, щоб вони вчилися літати і пізнавали усю красу Господнього творіння, і аж ніяк не для того, щоб, закривши себе у клітці, вони сиділи у страху і чекали судного дня.

Як бачимо людині властиво помилятися. Єдиний орієнтир, який завжди вказуватиме нам на те, що ми ідемо правдивою дорогою добра, є щира внутрішня любов. Не страх, не бажання вигоди, а прагнення відчувати Божу присутність в кожній миті свого життя повинне бути першопричиною кожного нашого вчинку. Потрібно любити Того, Хто привів нас у цей світ, і жити так, щоб вже тут і зараз перебувати в єдності з ним. Не варто відкладати зустріч з Творцем на пізніше, бо він і так вже довго чекає на нас, а навпаки - чим швидше бігти в розпростерті обійми, які так прагнуть зігріти нас своїм теплом.

Автор: Мирослава

Знайшли друкарську помилку? Виділіть фрагмент і натисніть Ctrl + Enter.


Це цікаво 53

Підписатися на новини



Що нас веде: страх, бажання чи любов? - Рейтинг теми: 5.00 з 5.00 проголосувавших: 53
Схожі статті:


Коментарі
  • Марина

    03.04.2016 15:43

    Спасибо большое за статью! Было интересно читать)) А слова в самом конце: “Он и так уже долго ждёт нас, а наоборот быстрее бежать в распростёртые объятия, которые согреют нас” - дают огромный внутренний толчек продвигаться, ничего не боясь!

    Відповісти
Залишити коментар
AllatRa.TV онлайн


Архів матеріалів

Концепція