Казка: Є тільки любов

Казка: Є тільки любов

Вона здатна оживляти,
Будити заснувших міцним сном.
В одному обличчі вона – батько і мати!
Єдність кожного з Творцем.

Володимир Шустов "Віра в чудеса"


Ясний сонячний день. Я знову вийшов на прогулянку по безкрайніх просторах Всесвіту. "Хто такий я?" – запитаєте ви. Я – це така маленька, сяюча істота, допитлива і невгамовна. Так як я ще маленький і знаю про світ зовсім небагато, то мені цікаво все-все-все. Я радий кожній новій зустрічі і кожній новій пригоді.

Так, зовсім забув, я радий з вами познайомитися, тепер ми можемо разом грати і дізнаватися ще більше про цей дивовижний світ. Мама і тато говорять, що разом вчитися і веселіше, і корисніше, так як навчання відбувається набагато швидше. Ах так, мої мама і тато, вони зараз поруч. Вони не залишають мене одного і супроводжують на кожній прогулянці. Ні, не тому, що вони хвилюються або бояться за мене; вони знають, що зі мною не може статися нічого поганого. Вони просто дуже люблять мене і кажуть, що їм дуже навіть цікаво заново пізнавати світ разом зі мною. А ще вони кажуть, що багато чому можуть у мене навчитися. Хоча я зовсім не розумію, як таке може бути, адже вони у мене такі мудрі, а я ще зовсім нетямущий і тільки починаю свій безкінченний шлях пізнання.

Хочу сказати, що у мене є брати і сестрички, яких безліч. Батьки піклуються про них так само дбайливо і любовно, як про мене, ніколи не залишаючи одних. І в цьому немає нічого дивного, якщо знати моїх маму і тата.

Мені дуже подобається ходити з ними на пізнавальні прогулянки по безкрайнім просторам. По дорозі нам зустрічаються безліч різних істот. Ми неодмінно з кожною знайомимося і спілкуємося. Це дуже захоплююче. Кожна істота звучить у своїй тональності і має своє унікальне поєднання нот і нотних знаків. Потрібно тільки співналаштуватися і тоді можна почути абсолютно нову, неповторну мелодію. Це ніколи не набридає.

Але сьогодні у нас особливий день. Тато і мама кажуть, що мені пора подорослішати, тому ми вирушаємо в школу для навчання, тобто в парк пригод. Пригоди – це так весело, і, мабуть, вони приготували для мене щось захоплююче. Я чув, що тут є особливе місце – кімната з лабіринтами і різними перешкодами. Всі брати і сестрички мріють в неї потрапити, так як там можна швидко подорослішати і набратися мудрості для подальшого шляху. Ймовірно, мама і тато вирішили, що настав час і для мене...

Батьки подивилися на мене з якоюсь особливою ніжністю і любов'ю:
– Так, так, ти підеш у "кімнату страху і забуття". Але тебе не повинна лякати її назва. Якщо ти запам'ятаєш одне-єдине правило, легко пройдеш всі лабіринти і перешкоди. Запам'ятай: насправді є тільки любов, все інше – це гра уяви. Воно не справжнє, “понарошку”, не по-справжньому. І ще... там ми теж завжди будемо поруч з тобою. Наша любов буде вести тебе...

Ось ми і прибули.
– Мам, тат, я миттю, – радісно крикнув я в нетерпінні, мало звертаючи увагу на останні слова, і просто-таки побіг в таємничу кімнату.

Ой, як же тут незвично темно. І, виявляється, вона набагато більша, ніж зовні здавалася. Зате тут багато різних кумедних істот, з якими, швидше за все, можна грати, веселитися і пізнавати світ. Але я зовсім не чую їх мелодій. Дивно. І нікому немає до мене діла – всі такі серйозні і зайняті тільки собою.

Ура! Ось якийсь хлопчик звернув на мене увагу. Напевно, він хоче зі мною подружитися.
– Гей, дрібнота, ти чого такий незугарний і непоказний?

Але... це зовсім не те, що я очікував почути. Ці слова страшно образили мене. Тут, щоб тебе любили, напевно, потрібно бути видатним і красивим. А я ще зовсім маленький і непримітний. І світла мого тут зовсім не видно. Але я виросту, і тоді, можливо, мене хтось помітить і полюбить, – несміливо припустив я.

Ось, дівчинка... вона йде прямо до мене і, здається, готова зі мною подружитися.
– А давай грати у лічилки.
– Але я зовсім не вмію рахувати, – зізнався я.
– Фу, який же ти дурний, – зарозуміло пирхнула дівчинка, скрививши губки, і втекла геть.

Я ще більше розгубився і спохмурнів. Напевно, тут, щоб тебе любили, потрібно бути красивим і розумним, – я зробив свої висновки. Але ж я можу навчитися рахувати. Це має бути нескладно. Потрібно швидше цьому навчитися. Ось стоїть парубок, прямо зараз попрошу його навчити мене рахувати.
– Гей, ти куди лізеш? Не бачиш, це моя територія? – почув я "привітання", ще не встиг розкрити рота.
– Не бачу, – здивовано відповів я, – а де твоя територія?
– Ось же, я накреслив крейдою великий квадрат. Хто увійде до нього, з тим я буду битися.
– Але я не вмію і не хочу з тобою битися, – розгубився я.
– Ех ти, слабак. З тобою навіть битися не цікаво. Йди звідси і не ходи більше на мою територію.

Напевно, тут, щоб тебе любили, потрібно бути гарним, розумним і сильним, – зовсім зневірився я через свою здогадку. Ні, з усим цим мені не впоратися. Я зупинився, так як не знав, куди мені йти... і заплакав. Я заблукав у лабіринтах темної кімнати, і ніде не було видно проблиску світла, який підказав би мені, куди рухатися далі. Але найгірше було те, що мене ніхто не любив, і я відчував себе зовсім нікому не потрібним. Але ж там, вдома, мої мама, тато, брати і сестрички, вони любили мене просто так. Батьки!.. Я ж зовсім про них забув. Як і про те, що вони мені говорили. Здається, щось про любов і про якусь окрошку...

Раптом я почув, як хтось зі мною заговорив:
– Ех ти, я вже хвилин п'ять з тобою граю, а ти навіть не помічаєш мене. Бачу, ти зовсім поник.
– А хто ти? – здивувався я, озираючись навколо.
– Я – сонячний Промінчик. З'являюся то тут, то там – так веселіше. А зараз я на тобі.
– Але мені зараз зовсім не до ігор, – відповів я сумно. – Тут ніхто не любить мене, всі тільки ображають. Я відчуваю себе забутим, покинутим і нікому не потрібним. Є мама і тато, які люблять мене. Але вони дуже далеко, і я зовсім не відчуваю їх любові. Думаю, вони про мене забули. Адже у них є так багато інших діток, моїх братів і сестричок, які потребують їх любові і турботи. Напевно, їм зовсім не до мене. А всі, кого я зустрічав тут, вони не такі, як мої батьки. Вони зовсім не вміють любити. Вони пихаті, "колючі" і зайняті тільки собою. Я тут зовсім один.
– Малюк, ти був дуже неуважним і зовсім забув, що тобі казали батьки, – якось задиркувато й весело сказав Промінчик. Так, що я почав уважніше прислухатися до його слів. – Згадай, вони говорили про те, що тебе буде оточувати тільки любов... любов. Ті, кого ти зустрічав на шляху, вони насправді добрі – і хлопчик, і дівчинка, і парубок. Вони тільки грають ролі важливих недотрог. То вони вдають, бо тут все не по-справжньому. Вони так само, як і ти, мріють бути коханими. Але через страх бути відкинутими вони грають неприємні їм ролі. Вони теж забули про любов батьків і дуже страждають від цього. У тебе було багато шансів подарувати любов тим, хто потребує її. Адже ти тут як раз для цього: щоб навчитися любити самому. Знайшовши ж любов у собі, ти зрозумієш, що і все навколо виткане з неї і дихає нею. Почни свій шлях з початку. Тільки вже з любов'ю... з тією любов'ю, якою обдарували тебе батьки. І тоді ти побачиш, що навколо зовсім не так темно, як тобі здавалося.
– Промінчик, але ж я вмію любити, мені не потрібно цьому вчитися. Я люблю і маму, і тата, і братів та сестричок...
– Там, на безкраїх просторах, всі істоти любили тебе, і ти відповідав їм любов'ю. Але тут ти можеш навчитися любити, не чекаючи нічого у відповідь. Можеш навчитися народжувати любов у собі та дарувати іншим – всім, хто її потребує. Ти можеш сам стати любов'ю, подібно твоїм батькам.
– Промінчик, я згадав, що вони мені саме про це говорили. Але звідки це ти знаєш?
– Мій батько, Сонце, завжди зігріває мене теплом і ласкою. Я відчуваю себе любимим і готовий нести цю любов далі. Я несу світло всім без розбору, бо знаю, що всі істоти добрі і здатні на любов. Треба тільки нагадати їм про це. Так каже батько, відправляючи мене на землю, і я кожен раз уважно його слухаю.
– Але чи я зможу навчитися? Як я виправлю свої помилки?
– Іди. Доля завжди дає ще один шанс.
– Спасибі тобі, друже.

Я пішов далі по шляху, і все навколо видавалося мені вже не таким темним. Зі мною був мій друг Промінчик, який блискуче з'являвся то тут, то там, заграючи зі мною. Зі мною була любов батьків, яка зігрівала мене зсередини; після слів Промінчика я ні на хвилинку не забував про неї.

Тут я побачив знайомого хлопчика, який помітив мене ще здалеку.
– Гей, малий, а ти зовсім не виріс і залишився таким же непоказним нечупарою, – крикнув він.
– Знаєш, а ти мені дуже навіть симпатичний, і я знаю, що ти зовсім не такий поганий, яким хочеш здаватися. Насправді ти добрий, але чомусь прикидаєшся поганим хлопчиком, – відповів я, згадуючи слова Промінчика і настанови батьків.
Він подивився на мене якось дивно, потім посміхнувся і сказав:
– Вибач мене. Просто так хотілося когось подратувати. А ти ж нічим не гірше інших хлопців.
– Насправді ти хотів дружити, а не дражнитися. Але не наважувався сказати про це, боячись, що я висмію тебе. Однак тепер ніщо не заважає нам подружитися.

Ми посміхнулися один одному, а потім грали у різні цікаві ігри. Попрощавшись зі своїм новим другом, я пішов далі, радіючи і сміючись разом з Промінчиком, який щиро радів за мене.

Тут я побачив дівчинку, яку вже зустрічав. Вона гордовито глянула на мене і відвернулася. Але це анітрохи не образило мене. Підійшовши до неї, я сказав:
– У мене ніяк не виходить навчитися рахувати. А у тебе добре виходить. Якщо ти навчиш мене, ми зможемо пограти в твою улюблену гру. – І ще я додав. – Знаєш, у кожної істоти можна чомусь навчитися, навіть у сонячного Промінчика.

Дівчинка була дуже здивована знайомству з Промінчиком. Вона зізналася, що їй зовсім не хотілося залишатися однією і дуже не вистачало друзів, з якими можна було б пограти. Вдосталь награвшись, ми пішли з Промінчиком далі. На прощання дівчинка сказала нам, що навчить новим іграм інших хлопців, з якими вона обов'язково подружиться.

Шлях ставав все світлішим, тому йти було приємно і радісно. Несподівано я почув голос, який здався мені знайомим.
– Тюхтій, знову ти зайшов на мою територію. Я ж тебе попереджав. Ну, на цей раз ти у мене точно схопиш!
Я побачив знайомого насупленого парубка, який так ревно охороняв "свою" територію, але зовсім не злякався і сказав:
– Ти привласнив собі маленький шматочок землі і тепер змушений охороняти день і ніч, оберігаючи від кожного, що ступив на прокреслену тобою територію. Але ж насправді і сонце, і небо, і зірки, і гори, і долини, і річки створені, щоб радувати тебе і нагадувати про любов. Якщо ти полюбиш все, що оточує тебе, то будеш тільки радий тому, що ще хтось здатний розділити з тобою цю любов. Тоді не буде необхідності постійно охороняти територію і битися, захищаючи її. Все навколо буде належати тобі і твоїм друзям. Адже дружити набагато краще, ніж воювати.
– Та мені й самому набридло стирчати тут, захищаючи цей жалюгідний клаптик землі, – зізнався парубок. – Але мені ще ніхто не говорив того, що сказав ти. Можливо, я і справді більш багатший, ніж собі уявляв. І головне – немає необхідності все це захищати. Я обов'язково подумаю над твоїми словами.
Він якось весь повеселішав, і ми дружньо попрощалися.

– Ну що, тут зовсім не так темно і страшно, як малювала тобі твоя уява? – почув я голос Промінчика. Напевно, ти вже здогадався, навіщо потрапив в цю темну кімнату. Адже ти зрозумів головне: де шукати любов, яка освітлює все навколо.
– Так, я зрозумів. Її не потрібно шукати, тому що вона завжди зі мною, вона в мені. Все народжене любов'ю, і я народжений любов'ю. Немає нічого, крім любові. Мені все здавалося темним, тому що не вмів бачити світло в собі. Я звик отримувати любов від моїх батьків, але не вмів знаходити її в собі і ділитися нею.
– Ну, тепер ти можеш повертатися додому, твої мама і тато тебе зачекалися. Адже тобі належить ще багато чому навчитися і пройти багато уроків.

Промінчик підморгнув мені в останній раз і помчав кудись вдалину. Я думаю, туди, де хтось сумує і дуже потребує тепла. Озирнувшись назад, щоб провести його поглядом, я з подивом виявив, що весь лабіринт був уже позаду мене. Я повністю пройшов його! А навколо все було наповнене світлом. Воно випромінювалося і від хлопчика, і від дівчинки, і від парубка, і від гір, долин, річок. І промінчиків всюди було багато, і всі вони були мені друзями.

Значить, тепер я можу виходити з цієї світлої "кімнати любові і щастя". Я впевнено зробив крок вперед до рідних... безкрайніх просторів.

«Людина за суттю своєю не раб Божий, вона син Божий. А Отець не може ненавидіти свого сина, Він може його тільки Любити.»

Анастасія Нових "Сенсей-1"

 

«Буває, що ми знесилюємось, нас охоплює якийсь відчай, ми бачимо себе готовими впасти, – і раптом, Він вже нежданий, з нами і любовно обіймає нас. Бог дивно дивний. Душа має намір запитати Його: Де ж Ти був, коли мені було так важко? Але не може висловити свого питання, бачачи Його з собою.»

Архімандрит Софроній "Бачити Бога як Він є"

 

Віталій Баглай

Знайшли друкарську помилку? Виділіть фрагмент і натисніть Ctrl + Enter.


Це цікаво 101

Підписатися на новини



Казка: Є тільки любов - Рейтинг теми: 5.00 з 5.00 проголосувавших: 101
Схожі статті:


Коментарі
  • Ksenia

    25.03.2017 15:48

    «Бывает, что мы изнемогаем, нас охватывает некое отчаяние, мы видим себя готовыми пасть, – и вдруг, Он уже нежданный, с нами и обнимает нас любовно. Бог удивительно странный. Душа намеревается спросить Его: Где же Ты был, когда мне было так тяжело? Но не может выговорить своего вопроса, видя Его с собою».

    Архимандрит Софроний “Видеть Бога как Он есть”

     

    Цитата прям в точку!!! Спасибо за доброе, светлое произведение!

    Відповісти
  • Лариса

    24.03.2017 15:01

    Спасибо, Виталий, за прелестную сказку. Но даже Солнце наше-  всего лишь материальный объект, это мы узнали в одной из передач ” ...даже солнце на этой планете с пятнами”- не точные слова... Кто бы знал раньше?...”Облом” .)) Когда казалось, что Солнце- свет, любовь и радость, и как мы все любим греться около него... Но кто - мы? Наши тела)))...

    Відповісти
  • →  Ksenia

    25.03.2017 15:31

    Лариса, а ещё солнце и солнечный свет являются символами Души ;)

    Відповісти
  • Evgenia

    24.03.2017 14:47

    СпасиБо, Виталик! Мне понравилась сказка-путешествие.

    Свет может принять только Свет ***

    Відповісти
Залишити коментар
AllatRa.TV онлайн


Архів матеріалів

Концепція