Ібн аль-Фарід – Велика касида

"Велика касида" – це унікальне явище в світовій поезії, психології та езотериці. Вперше в поетичній формі передані переживання людини, яка стає святою. Ібн аль-Фарід Абу Хафс Омар ібн Алі ас-Саді (1181-1234), арабський суфійський поет. Навчався шаріату. Пізніше звернувся до суфізму і кілька років провів на самоті на горі Мокаттам, займаючись аскезою. Близько п'ятнадцяти років провів в Мецці. Тема палкої любові, в якій люблячий втрачає своє "я", пронизує всю поему Ібн аль-Фаріда.
 

Велика касида

Ібн аль-Фарід

 
Переклад на російську та взятий за оригінал: Зінаїди Міркіної

Переклад українською: Команда АЛЛАТРА Новини
 

* * *

Напоювали очі душу неповторної краси... 
О, всесвіту безмежного кубок золотий! 
 
І я п'янів від cпалахів вогнів, 
Від дзвону келихів і радості товаришів. 
 
Щоб охмеліти, не потребую я вина - 
Напоєний я сяйвом доп’яна. 
 
Любов моя, я лиш тобою п'яний, 
Весь світ розплився, сховався у тумані, 
 
Я сам пропав, лиш тільки ти одна 
Моїм очам, що дивляться всередину, видна. 
 
Так, пригубивши кубок сповнений зорі, 
Себе забувши, я знайшовся у тобі. 
 
Коли ж, отямившись, я бачу знову риси 
Земного світу, то зникаєш ти. 
 
І я взмолився: одаруй мене 
Єдиним поглядом, при світлі дня, 
 
Поки живий я, поки не залила 
Мені свідомість сяюча імла. 
 
О появись, або крізь хиткий морок 
З глибин подай мені таємний знак! 
 
Нехай у відповідь лунає голос твій 
Моїм благанням пролунає тільки: "Ні!" 
 
Скажи, як говорила іншим ти: 
"Мій лик невидимий очам земним". 
 
Адже колись розкрила ти вуста, 
Лише для мене замкнулась німота. 
 
О, якби ж Синай так затужив, 
Гучний обвал в горах би прогримів, 
 
І якби було стільки слізних рік, 
Напевно б Ноїв затонув ковчег! 
 
У моїх грудях вогонь з гори Хорив 
Раптово спалахнув, і серце освітив. 
 
Якби ж не полум’я шалено спалахне, 
То сльози затопили би мене, 
 
Якби ж нестримних сліз моїх потік, 
Вогонь священний груди би пропік. 
 
І Яків не відчув нічого 
Порівняно із болем серця мого, 
 
І всі страждання Іова – струмок, 
Що в море плине смутку мого. 
 
Коли би стогін мій почув Аллах, 
Напевно б, лик свій він схилив в сльозах. 
 
О, каравану добрий провідник, 
Почуй удалині загубленого крик! 
 
Кругом пустеля. Спрагою замучений, 
Немов з собою сам розлучений. 
 
Мої уста мовчать, душа моя німа, 
Але палає біль і каже все сама. 
 
І тільки духу зрозуміла мова та - 
Криклива безсловесна німота. 
 
Земная далечінь – чертог порожній, 
Куди він виливатись вільно може. 
 
І світотворення вмістити все змогло 
Все, що в мені блищало, билося, пекло - 
 
Наповненою істиною до країв, 
Враз спалахнуло сонмами вогнів. 
 
І потаємне все моє відкрилося раптово, 
Зібравшись в сонця розпечене коло. 
 
Неначе розгорнув хтось у тиші 
Священний сувій – тайнопис душі. 
 
Його ніхто не зміг би прочитать, 
Якби ж любов не зірвала печать. 
 
Був плоттю запечатаний таємний світ, 
Та тане плоть, а в духа немає таємниць. 
 
Весь всесвіт – красномовний дух, 
Книга життя ллється світу в слух. 
 
А я... я схований в тобі, любов моя. 
Яскравим сяйвом захлинувся я. 
 
І якби зараз смерть прийшла за мною, 
То не знайшла б прикмети ні одної. 
 
Лише цей біль, в який прихований весь "я", - 
Мій бич? Страшенна нагорода моя! 
 
Із блиску, з надвселенського вогню 
Ти знов не висилай мене на землю. 
 
Мені це тіло зробилося чужим, 
Я сам бажаю розлучитись з ним. 
 
Ти мені ближче, ніж тіло моє й кров, - 
Вогонь текучий, палаюча любов! 
 
О, що є ти, як це промовити мені, 
Коли слова такі незграбні і пусті! 
 
Промови плещуть, як накат валів, 
Мені весь час не вистачає слів. 
 
О, ці вічно спраглії вуста, 
Яким бракує все ковтка! 
 
Бажає пристрасть пристрасті, жадаю спраги, 
Лише у смерті є над смертю влада. 
 
Прийди ж бо смерть! Зітри риси лиця! 
Я – дух, одягнений в саван мерця. 
 
Я зник, мій загубився слід. 
Того, що око здатне бачить, – ні. 
 
Раптово звістка пропалила серце моє 
Із глибини: "Примарливе існує!" 
 
Ти обпікаєш, суть одвічная моя, - 
Поза смертю, в середині буття, 
 
Була завжди і вічно будеш далі. 
Лиш оболонку смерть спіткає. 
 
Любов жива без губ, без рук, без тіл, 
І дихає душа, хоч прах зітлів. 
 
Ні, я не скаржуся на біль мою, 
Я тільки біль цю не таю. 
 
І від кого ховатися й навіщо? 
Я буду перед ворогом німий навічно. 
 
Він не побачить ран моїх і сліз, 
А якби бачив, то нові б приніс. 
 
О, я можу бути твердим, як стіна, 
Але з коханою ця твердість не потрібна. 
 
В стражданнях був терплячішим за всіх, 
Та лиш саме терпіння – тяжкий гріх: 
 
Та не потерпить ні на мить дух мій 
Розлуку з тим, чим він великий та живий! 
 
 Хай ні на мить не розлучитися з тією, 
Яка пече й красою зцілює своєю. 
 
О, якщо б свій шлях ти прокладала, 
Ввійшовши в мене, груди розірвала, - 
 
Я груди розпахнув – будь ласка, увійди, - 
Цей біль моїм блаженством стане назавжди. 
 
Весь світ віднявши, себе даруєш ти, 
Та більшої не знаю доброти. 
 
Тобі покірний, я прийняв би і поготів 
Із ґідністю та честю всіх твоїх рабів: 
 
Нехай мене ганьбить наклепник, 
Нехай хула нагострить свій язик, 
 
Хай жовчі злісної мені отруту піднесуть - 
Мою пиху на друзки розіб'ють, 
 
Мою гординю потаємну проженуть, 
І боротьбу зі мною за мене почнуть. 
 
Я болю радий, я радий боротьбі такій, 
Ти ж потрібніша мені, ніж я сам собі. 
 
Тобі ж довіку не зашкодить хула, - 
Ти те, що є, ти та ж, що і була. 
 
Вдивляюся у ясні Твої риси - 
І втягнутий у полум’я вічної краси. 
 
І краще я б згорів в її вогні, 
Аніж продовжу жити в стороні. 
 
Любов без жертви, без туги, без рани? 
Коли ж був спокій закоханим даний? 
 
Спокій? О ні! Блаженства вічний сад, 
Сяючи, палає, як розпечений ад. 
 
Що пекло, а що рай? О, мучай, зневажай, 
Скинь в темряву, – де ти, там буде рай. 
 
Чим спокушусь? Чи зваблюсь світом всім? - 
Пустелею без тебе стане едем. 
 
Мій бог – любов. Любов до тебе – шлях мій. 
Як може з серцем розлучитися живий? 
 
Куди зверну? Чи можу в єресь впасти, 
Коли мене веде жива пристрасть? 
 
Коли могла би спалахнути хоч на мить 
Любов до іншої, я був би єретик. 
 
Любов до іншої? Не до тебе одної? 
Хіба ж я міг залишитися мною, 
 
Порушивши обітницю позаземних основ, 
Ту, що давав, коли ще слів не знав, 
 
Напередодні світу, де покривів немає, 
Де дух тече до духу і світло світлу сяє? 
 
І знов клянусь урочистістю уз, 
Твоїм любимим ликом я клянусь, 
 
Що змусив потьмяніти місячний лик; 
Клянусь всім тим, чим світ весь цей велик, - 
 
Всією досконалістю і стрункістю твоєю, 
У котрій зв’язаний цей вузол променевий, 
 
Зібравши весь всесвітній блиск, раптово спалахнув 
І переміг непереможність мук: 
 
"Мені потрібна ти! І я живу, 
Люблячи лише тебе одну! 
 
Чужий кумирам, відкину суєту, 
З душі своєї одяг я стягнув 
 
І в первозданній ясності встаю, 
Тобі відкривши наготу мою. 
 
Чий блиск очей мене збентежить, засоромить? 
Перед тобою зайвий всякий сором. 
 
Ти бачиш в глибину, ти бачиш крізь покрив 
Усіх обрядів, і імен, і слів. 
 
І навіть як уся моя рідня 
Почне ганьбити й лаяти мене, 
 
Що мені з того? Мені близькі лиш ті, 
Хто благородство бачить в наготі. 
 
Мій брат по вірі, істинний мій брат 
Безглуздям геній, бідністю багатий. 
 
Любов'ю сповнений, людей не судить він, 
В його грудях живе інший завіт, 
 
Не виведений перстами писця, 
А жаром пристрасті вписаний в серця. 
 
Святий закон, перед лицем твоїм 
Хай буду я довіку непогрішним. 
 
Нехай мене відкине цілий світ! –  
Його осудження, це суєта суєт. 
 
Тобі відкритий, тебе лиш чую я, 
І тільки ти – мій найсуворіший суддя". 
 
І ось раптово стало чути в тиші 
Слова із самих нетрів глибини. 
 
І серце враз пройняли дрож і біль: 
"Неправда! – Як грім, лунає голос Твій – 
 
Обманюєш! Твоя відкритість неповна. 
В тобі живу не тільки я одна. 
 
Ти присвятив мені себе? Та не всього, 
І себелюбство з серця не пішло. 
 
Вся тяжкість ран й безодня мук твоїх –  
Така дрібниця, хоч і безліч їх. 
 
Ти сотні жертв приніс переді мною, 
Але мені достатньо і одної. 
 
О, якби ж з моєю долею твоя 
Злились – кясра і крапка в букві "ба"! 
 
Якби ти сплутав всі свої шляхи, 
І загубився, щоб мене знайти, 
 
Навік і вмить прощавшись з марністю всією, 
Вся складність стала б зрозумілою й простою, 
 
І ти б не бився гучно об поріг, 
А прямо в дім ввійти би тихо зміг. 
 
Але ти не заходиш, зовні ти стоїш, 
Не оселився ще, в мені ще не живеш. 
 
Мені у себе увійти ти не даєш, 
І тому все даремно обіцяєш. 
 
Який ти пристрасний та красномовний, 
Та ти – все ти. Ти ще існуєш, ти живий. 
 
Якщо правдивий ти, і прагнеш щоб в тобі 
Я ожила замість тебе, – помри!" 
 
І я, схилившись, тоді їй відповів: 
"Ні, не обманщик я, молю тебе – убий!" 
 
Убий мене, повір моїй мольбі: 
Я прагну смерті, щоб ожити у тобі. 
 
Я знаю, як цілюща туга, 
Блаженна рана і як смерть солодка, 
 
Та смерть, що, грань між нами розруби, 
Зруйнує "я", щоб влитися в тебе мені. 
 
(Зруйнує грань – окремість двох сердець, 
Смерть – вихід у життя, а не кінець, 
 
Боятись смерті? Ні, мені життя страшне, 
Коли розлуку нашу тягне з кожним днем, 
 
Коли не хоче поєднати двох в одне, 
В одну посудину – вино єдине.) 
 
Так поможи мені померти і о, дай 
Ввійти в безмежність, перейти за край, - 
 
Туди, де діє закон інший, 
Де переможець той, хто переможений. 
 
Де мертвий це живий, а хто продовжує життя –  
той мрець, 
Де лиш початок те, що тут кінець, 
 
І де над світом тільки той панує, 
Хто щогодини царство всім дарує. 
 
І перед славою цього царя 
Тьмяніє сонце, місяць і зоря. 
 
Але ця слава сходить в глибині, 
Всередині душі, і не помітна зовні. 
 
Сяйво її бачить погляд ззовні, 
Як ганьбу, безчестя, та злидні сурові. 
 
Я чую лиш насмішку від людей, 
Як спів любові їм даю своєї. 
 
"Де? Хто? Не притчами, а прямо говори!" - 
Твердять вони. Скажу лиш, що всередині є ти, 
 
Що ти живеш в пітьмі, що сонце породила, - 
Вони кричать: "То його дурість підкосила!" 
 
Зростає сварка, летить з усіх сторін... 
Що ж, ум божевільного в мені: 
 
Розбитий – цілий, спалений – твердий, 
Хворобою лікуюсь, гордий від ганьби.
 
 Глаза поили душу красотой... 
 О, мирозданья кубок золотой!
 
 И я пьянел от сполоха огней, 
 От звона чаш и радости друзей.
 
 Чтоб охмелеть, не надо мне вина - 
 Я напоен сверканьем допьяна.
 
 Любовь моя, я лишь тобою пьян,
 Весь мир расплылся, спрятался в туман,
 
 Я сам исчез, и только ты одна
 Моим глазам, глядящим внутрь, видна.
 
 Так, полный солнцем кубок при губя,
 Себя забыв, я нахожу тебя.
 
 Когда ж, опомнясь, вижу вновь черты
 Земного мира,– исчезаешь ты.
 
 И я взмолился: одари меня
 Единым взглядом здесь, при свете дня,
 
 Пока я жив, пока не залила
 Сознанье мне сияющая мгла.
 
 О, появись или сквозь зыбкий мрак 
 Из глубины подай мне тайный знак!
 
 Пусть прозвучит твой голос, пусть в ответ 
 Моим мольбам раздастся только: "Нет!"
 
 Скажи, как говорила ты другим:
 "Мой лик земным глазам неразличим".
 
 Ведь некогда раскрыла ты уста,
 Лишь для меня замкнулась немота.
 
 О, если б так Синай затосковал,
 В горах бы гулкий прогремел обвал,
 
 И если б было столько слезных рек,
 То, верно б, Ноев затонул ковчег!
 
 В моей груди огонь с горы Хорив
 Внезапно вспыхнул, сердце озарив.
 
 И если б не неистовство огня,
 То слезы затопили бы меня,
 
 А если бы не слез моих поток,
 Огонь священный грудь бы мне прожег.
 
 Не испытал Иаков ничего
 В сравненье с болью сердца моего,
 
 И все страданья Иова – ручей,
 Текущий в море горести моей.
 
 Когда бы стон мой услыхал Аллах,
 Наверно б, лик свой он склонил в слезах.
 
 О, каравана добрый проводник,
 Услышь вдали затерянного крик!
 
 Вокруг пустыня. Жаждою томим,
 Я словно разлучен с собой самим.
 
 Мой рот молчит, душа моя нема,
 Но боль горит и говорит сама.
 
 И только духу внятен тот язык –
 Тот бессловесный и беззвучный крик.
 
 Земная даль – пустующий чертог,
 Куда он вольно изливаться мог.
 
 И мироздание вместить смогло
 Все, что во мне сверкало, билось, жгло -
 
 И, истиной наполнившись моей,
 Вдруг загорелось сонмами огней.
 
 И тайное мое открылось вдруг,
 Собравшись в солнца раскаленный круг.
 
 Как будто кто-то развернул в тиши
 Священный свиток – тайнопись души.
 
 Его никто не смог бы прочитать,
 Когда б любовь не сорвала печать.
 
 Был запечатан плотью тайный свет,
 Но тает плоть – и тайн у духа нет.
 
 Все мирозданье – говорящий дух,
 И книга жизни льется миру в слух.
 
 А я... я скрыт в тебе, любовь моя.
 Волною света захлебнулся я.
 
 И если б смерть сейчас пришла за мной,
 То не нашла б приметы ни одной.
 
 Лишь эта боль, в которой скрыт весь "я",-
 Мой бич? Награда страшная моя!
 
 Из блеска, из надмирного огня
 На землю вновь не высылай меня.
 
 Мне это тело сделалось чужим,
 Я сам желаю разлучиться с ним.
 
 Ты ближе мне, чем плоть моя и кровь,–
 Текущий огнь, горящая любовь!
 
 О, как сказать мне, что такое ты,
 Когда сравненья грубы и пусты!
 
 Рокочут речи, как накат валов,
 А мне все время не хватает слов.
 
 О, этот вечно пересохший рот,
 Которому глотка недостает!
 
 Я жажду жажды, хочет страсти страсть,
 И лишь у смерти есть над смертью власть.
 
 Приди же, смерть! Сотри черты лица!
 Я – дух, одетый в саван мертвеца.
 
 Я весь исчез, мой затерялся след.
 Того, что глаз способен видеть, – нет.
 
 Но сердце мне прожгла внезапно весть
 Из недр: "Несуществующее есть!"
 
 Ты жжешься, суть извечная моя,–
 Вне смерти, в сердцевине бытия,
 
 Была всегда и вечно будешь впредь.
 Лишь оболочка может умереть.
 
 Любовь жива без губ, без рук, без тел,
 И дышит дух, хотя бы прах истлел.
 
 Нет, я не жалуюсь на боль мою,
 Я только боли этой не таю.
 
 И от кого таиться и зачем?
 Перед врагом я буду вечно нем.
 
 Он не увидит ран моих и слез,
 А если б видел, новые принес.
 
 О, я могу быть твердым, как стена,
 Но здесь, с любимой, твердость не нужна.
 
 В страданье был я терпеливей всех,
 Но лишь в одном терпенье – тяжкий грех:
 
 Да не потерпит дух мой ни на миг
 Разлуку с тем, чем жив он и велик!
 
 Да ни на миг не разлучится с той,
 Что жжет его и лечит красотой.
 
 О, если свой прокладывая путь,
 Входя в меня, ты разрываешь грудь,-
 
 Я грудь раскрыл – войди в нее, изволь,–
 Моим блаженством станет эта боль.
 
 Отняв весь мир, себя мне даришь ты,
 И я не знаю большей доброты.
 
 Тебе покорный, я принять готов
 С великой честью всех твоих рабов:
 
 Пускай меня порочит клеветник,
 Пускай хула отточит свой язык,
 
 Пусть злобной желчи мне подносят яд –
 Они мое тщеславье поразят,
 
 Мою гордыню тайную гоня,
 В борьбу со мною вступят за меня.
 
 Я боли рад, я рад такой борьбе,
 Ведь ты нужней мне, чем я сам себе.
 
 Тебе ж вовек не повредит хула,–
 Ты то, что есть, ты та же, что была.
 
 Я вглядываюсь в ясные черты –
 И втянут в пламя вечной красоты.
 
 И лучше мне сгореть в ее огне,
 Чем жизнь продлить от жизни в стороне.
 
 Любовь без жертвы, без тоски, без ран?
 Когда же был покой влюбленным дан?
 
 Покой? О нет! Блаженства вечный сад,
 Сияя, жжет, как раскаленный ад.
 
 Что ад, что рай? О, мучай, презирай,
 Низвергни в тьму, – где ты, там будет рай.
 
 Чем соблазнюсь? Прельщусь ли миром всем? –
 Пустыней станет без тебя эдем.
 
 Мой бог – любовь. Любовь к тебе – мой путь.
 Как может с сердцем разлучиться грудь?
 
 Куда сверну? Могу ли в ересь впасть,
 Когда меня ведет живая страсть?
 
 Когда могла бы вспыхнуть хоть на миг
 Любовь к другой, я был бы еретик.
 
 Любовь к другой? А не к тебе одной?
 Да разве б мог я оставаться мной,
 
 Нарушив клятву неземных основ,
 Ту, что давал, еще не зная слов,
 
 В преддверье мира, где покровов нет,
 Где к духу дух течет и к свету свет?
 
 И вновь клянусь торжественностью уз,
 Твоим любимым ликом я клянусь,
 
 Заставившим померкнуть лунный лик;
 Клянусь всем тем, чем этот свет велик,-
 
 Всем совершенством, стройностью твоей,
 В которой узел сцепленных лучей,
 
 Собрав весь блеск вселенский, вспыхнул вдруг
 И победил непобедимость мук:
 
 "Мне ты нужна! И я живу, любя
 Тебя одну, во всем – одну тебя!
 
 Кумирам чужд, от суеты далек,
 С души своей одежды я совлек
 
 И в первозданной ясности встаю,
 Тебе открывши наготу мою.
 
 Чей взгляд смутит меня и устыдит?
 Перед тобой излишен всякий стыд.
 
 Ты смотришь вглубь, ты видишь сквозь покров
 Любых обрядов, и имен, и слов.
 
 И даже если вся моя родня
 Начнет позорить и бранить меня,
 
 Что мне с того? Мне родственны лишь те,
 Кто благородство видит в наготе.
 
 Мой брат по вере, истинный мой брат
 Умен безумьем, бедностью богат.
 
 Любовью полн, людей не судит он,
 В его груди живет иной закон,
 
 Не выведенный пальцами писца,
 А жаром страсти вписанный в сердца.
 
 Святой закон, перед лицом твоим
 Да буду я вовек непогрешим.
 
 И пусть меня отторгнет целый свет! –
 Его сужденье – суета сует.
 
 Тебе открыт, тебя лишь слышу я,
 И только ты – строжайший мой судья".
 
 И вот в молчанье стали вдруг слышны
 Слова из сокровенной глубины.
 
 И сердце мне пронзили боль и дрожь,
 Когда, как гром, раздался голос: "Ложь!
 
 Ты лжешь. Твоя открытость неполна.
 В тебе живу еще не я одна.
 
 Ты отдал мне себя? Но не всего,
 И себялюбье в сердце не мертво.
 
 Вся тяжесть ран и бездна мук твоих –
 Такая малость, хоть и много их.
 
 Ты сотни жертв принес передо мной,
 Ну, а с меня довольно и одной.
 
 О, если бы с моей твоя судьба
 Слились – кясра и точка в букве "ба"!
 
 О, если б, спутав все свои пути,
 Ты б затерялся, чтоб меня найти,
 
 Навек и вмиг простясь со всей тщетой,
 Вся сложность стала б ясной простотой,
 
 И ты б не бился шумно о порог,
 А прямо в дом войти бы тихо смог.
 
 Но ты не входишь, ты стоишь вовне,
 Не поселился, не живешь во мне.
 
 И мне в себя войти ты не даешь,
 И потому все эти клятвы – ложь.
 
 Как страстен ты, как ты велеречив,
 Но ты – все ты. Ты есть еще, ты жив.
 
 Коль ты правдив, коль хочешь, чтоб внутри
 Я ожила взамен тебя,– умри!"
 
 И я, склонясь, тогда ответил ей:
 "Нет, я не лжец, молю тебя – убей!"
 
 Убей меня и верь моей мольбе:
 Я жажду смерти, чтоб ожить в тебе.
 
 Я знаю, как целительна тоска,
 Блаженна рана и как смерть сладка,
 
 Та смерть, что, грань меж нами разруби,
 Разрушит "я", чтоб влить меня в тебя.
 
 (Разрушит грань – отдельность двух сердец,
 Смерть – это выход в жизнь, а не конец,
 
 Бояться смерти? Нет, мне жизнь страшна,
 Когда разлуку нашу длит она,
 
 Когда не хочет слить двоих в одно,
 В один сосуд – единое вино.)
 
 Так помоги мне умереть, о, дай
 Войти в бескрайность, перейдя за край,-
 
 Туда, где действует иной закон,
 Где побеждает тот, кто побежден.
 
 Где мертвый жив, а длящий жизнь – мертвец,
 Где лишь начало то, что здесь конец,
 

 И где царит над миром только тот,
 Кто ежечасно царство раздает.
 
 И перед славой этого царя
 Тускнеет солнце, месяц и заря.
 
 Но эта слава всходит в глубине,
 Внутри души, и не видна вовне.
 
 Ее свеченье видит внешний взор,
 Как нищету, бесчестье и позор.
 
 Я лишь насмешки слышу от людей,
 Когда пою им о любви своей.
 
 "Где? Кто? Не притчей, прямо говори!" –
 Твердят они. Скажу ль, что ты внутри,
 
 Что ты живешь в родящей солнце тьме,–
 Они кричат: "Он не в своем уме!"
 
 И брань растет, летит со всех сторон...
 Что ж, я умом безумца наделен:
 
 Разбитый – цел, испепеленный – тверд,
 Лечусь болезнью, униженьем горд.
 

* * *

Не ум, а серце любить, і йому 
Неясне зрозуміло все уму. 
 
Серце мовчить. Вдихає глибина, 
Несказанної мудрості сповнена вона. 
 
І в таємниці таємниць, в глибинній тій ночі 
Я чув чіткий наказ: "Мовчи!" 
 
Нехай про те, що в грудях там, живе, 
Не знають ребра й рот не знає. 
 
Нехай не сміє і не в силах мова 
В словесність безсловесне огорнула. 
 
Обмани очам і ясність заховай в туман - 
Живильну правду збереже обман. 
 
Пряма промова в обман обернеться, 
І тільки притчею таємниця збережеться. 
 
І тим, хто просить точних, ясних слів, 
Лише мовчання зможеш дати їм. 
 
Я сам, любов в мовчання заховав, 
І від самого себе, її я зберігав, 
 
Від погляду, думок, від рук своїх, - 
Та не присвоять те, що більше їх: 
 
Очі сприймуть образ, ім'я – слух, 
Та тільки дух обійме цільний дух! 
 
Якщо ж це ім'я знає мій язик, - 
А він мовчання берегти не звик, - 
 
Він прокричить, що це ім'я – це ти, 
І ти повернешся в глибини німоти. 
 
І я з тобою. Поки дух – живий, 
Він полонений дух. Не ти моя, я – твій. 
 
Прагнення моє тобою володіти 
Подібне спразі пташку зачинити. 
 
Мої бажання – пастка це. 
Не я тебе, а ти візьми мене 
 
В свій безмір, в глибину і ввись, 
Де ти і я в єдине ми злились, 
 
Де вуха бачать, чують очі… 
О, час розчинення високий. 
 
Простір безсмертя, цільна гладь - 
Що не можливо втратить і віддать. 
 
Смерть захлинулась хвилями буття, 
І знову з смерті відроджуюся я. 
 
 Не ум, а сердце любит, и ему
 Понятно непонятное уму.
 
 А сердце немо. Дышит глубина,
 Неизреченной мудрости полна.
 
 И в тайне тайн, в глубинной той ночи
 Я слышал приказание: "Молчи!"
 
 Пускай о том, что там, в груди, живет,
 Не знают ребра и не знает рот.
 
 Пускай не смеет и не сможет речь
 В словесность бессловесное облечь.
 
 Солги глазам и ясность спрячь в туман –
 Живую правду сохранит обман.
 
 Прямые речи обратятся в ложь,
 И только притчей тайну сбережешь.
 
 И тем, кто просит точных, ясных слов,
 Я лишь молчанье предложить готов.
 
 Я сам, любовь в молчанье углубя,
 Храню ее от самого себя,
 
 От глаз и мыслей и от рук своих,–
 Да не присвоят то, что больше их:
 
 Глаза воспримут образ, имя – слух,
 Но только дух обнимет цельный дух!
 
 А если имя знает мой язык,-
 А он хранить молчанье не привык,-
 
 Он прокричит, что имя – это ты,
 И ты уйдешь в глубины немоты.
 
 И я с тобой. Покуда дух – живой,
 Он пленный дух. Не ты моя, я – твой.
 
 Мое стремление тобой владеть
 Подобно жажде птицу запереть.
 
 Мои желанья – это западня.
 Не я тебя, а ты возьми меня
 
 В свою безмерность, в глубину и высь,
 Где ты и я в единое слились,
 
 Где уши видят и внимает глаз...
 О, растворения высокий час.
 
 Простор бессмертья, целостная гладь –
 То, что нельзя отдать и потерять.
 
 Смерть захлебнулась валом бытия,
 И вновь из смерти возрождаюсь я.
 

* * *

Але я інший. І я, і ти, і він – Все – я. 
Я сам в собі не замкнений. 
 
Я все віддав. Моїх немає володінь, 
Але я вся ця цільна яркотінь. 
 
Будинок зруйнував і вислизнув зі стін, 
Щоб всесвіт весь отримати взамін. 
 
Всередині грудей живе моїх 
Вся глибина і вся небесна височінь. 
 
Я буду, є, я був іще тоді, 
Коли зірками не були зірки. 
 
Горів у темряві, у полум’ї з’являвся вам, 
За мною слідом всіх вас вів імам. 
 
Де я ступав, там споруджувався храм, 
І кибла кібли перебувала там. 
 
І повеління, що дані вікам, 
Я сам розчув і написав їх сам. 
 
І та, кому в священній тишині 
Молився я, сама молилася мені. 
 
О, нарешті осягнуть мені дано: 
Той хто віщає і хто чує – все одне! 
 
Перед собою я схилявся у мольбі, 
Та дослухався мовчки сам собі. 
 
Я сам благав, як дух глухонімий, 
Щоб в мій же слух проник би голос мій, 
 
Щоб очі сяючі побачили мої 
Свій відблиск у дзеркальній глибині. 
 
Хай упаде завіса із очей моїх! 
Хай буде плоть прозора, голос мій затих, 
 
Щоб вічне роздивитись і розчуть, 
В ту саму суть, що не зникає, зазирнуть, 
 
Святу основу всіх сердець, 
Де я – творіння і я – творець. 
 
Аз єсмь любов. Без голосу, осліп, оглух 
Без образу – що образ творить дух. 
 
Від віку сущий, він люблячи творить, 
Очі і вуха, щоб себе пізнать. 
 
Я чую голос, бачу блиск зорі 
І рвуся до коханої, але вона всередині. 
 
І, всередину увійшовши, до витоку спускаюсь знов, 
Весь перевтілившись в безлику цю любов. 
 
В одну любов. Я все. Я віддаю 
Свою окремість, шкарлупу свою. 
 
І ось уже ні рук, ні вуст і ні очей - 
Нема нічого, що захопило би тебе. 
 
Я став прозорим – хай світиться вона 
Крізь мій покрив, живильна глибина! 
 
Щоб їй служити, заради неї жити, 
Віддав я все, що було мною тільки: 
 
Немає "мого". Розтануло, як дим, 
Все те, що я назвав колись моїм. 
 
І важкість жертви мені легка була: 
Дух – не подоба в'ючного осла. 
 
Я бідний, голий, але якщо біднота 
Собою вихваляється – це знову марнота. 
 
Віддай, не пам'ятаючи, що віддаєш, 
Забудь себе, інакше подвиг – це пусте. 
 
Визнанням наситившись сповна, 
Побачиш, що міліє глибина, 
 
І раптом зрозумієш серед марної похвали, 
Що, все отримав, але душу втратив ти. 
 
Будь сам винагородою найвищою своєю, 
Не вимагаючи відзнаки від людей. 
 
Мудрець мовчить. Загадково німа, 
Душа розкаже про себе все сама, 
 
А гучних слів, що майоріють в суєті 
Тебе відірве від мовчазної глибини, 
 
Стане чужим тобі творіння дух. 
Хай обернеться слухаючий в слух, 
 
А зрячий – в зір! Поглинаючи світло, 
Розплався в ньому! – Споглядача не видно. 
 
З виробом, майстре, будь нерозділим, 
Сказавши слово – словом стань самим. 
 
І той, хто любить, хай буде тим, 
Чим він наповнений, чого жадає він. 
 
 Но я иной. И я, и ты, и он – Все – я. 
 Я сам в себе не заключен.
 
 Я отдал все. Моих владений нет,
 Но я – весь этот целокупный свет.
 
 Разрушил дом и выскользнул из стен,
 Чтоб получить вселенную взамен.
 
 В моей груди, внутри меня живет
 Вся глубина и весь небесный свод.
 
 Я буду, есмь, я был еще тогда,
 Когда звездою не была звезда.
 
 Горел во тьме, в огне являлся вам,
 И вслед за мною всех вас вел имам.
 
 Где я ступал, там воздвигался храм,
 И кибла киблы находилась там.
 
 И повеленья, данные векам,
 Я сам расслышал и писал их сам.
 
 И та, кому в священной тишине
 Молился я, сама молилась мне.
 
 О, наконец-то мне постичь дано:
 Вещающий и слышащий – одно!
 
 Перед собой склонялся я в мольбе,
 Прислушивался молча сам к себе.
 
 Я сам молил, как дух глухонемой,
 Чтоб в мой же слух проник бы голос мой;
 
 Чтоб засверкавший глаз мой увидал
 Свое сверканье в глубине зеркал.
 
 Да упадет завеса с глаз моих!
 Пусть будет плоть прозрачна, голос тих,
 
 Чтоб вечное расслышать и взглянуть
 В саму неисчезающую суть,
 
 Священную основу всех сердец,
 Где я – творение и я – творец.
 
 Аз есмь любовь. Безгласен, слеп и глух
 Без образа – творящий образ дух.
 
 От века сущий, он творит, любя,
 Глаза и уши, чтоб познать себя.
 
 Я слышу голос, вижу блеск зари
 И рвусь к любимой, но она внутри.
 
 И, внутрь войдя, в исток спускаюсь вновь,
 Весь претворясь в безликую любовь.

 В одну любовь. Я все. Я отдаю
 Свою отдельность, скорлупу свою.
 
 И вот уже ни рук, ни уст, ни глаз –
 Нет ничего, чтоо восхищал вас.
 
 Я стал сквозным – да светится она
 Сквозь мой покров, живая глубина!
 
 Чтоб ей служить, жить для нее одной,
 Я отдал все, что было только мной:
 
 Нет "моего". Растаяло, как дым,
 Все, что назвал я некогда моим.
 
 И тяжесть жертвы мне легка была:
 Дух – не подобье вьючного осла.
 
 Я нищ и наг, но если нищета
 Собой гордится – это вновь тщета.
 
 Отдай, не помня, что ты отдаешь,
 Забудь себя, иначе подвиг – ложь.
 
 Признанием насытясь дополна,
 Увидишь, что мелеет глубина,
 
 И вдруг поймешь среди пустых похвал,
 Что, все обретши, душу потерял.
 
 Будь сам наградой высшею своей, 
 Не требуя награды от людей.
 
 Мудрец молчит. Таинственно нема,
 Душа расскажет о себе сама,
 
 А шумных слов пестреющий черед
 Тебя от тихой глуби оторвет,
 
 И станет чужд тебе творящий дух.
 Да обратится слушающий в слух,
 
 А зрящий – в зренье! Поглощая свет,
 Расплавься в нем! – Взирающего нет.
 
 С издельем, мастер, будь неразделим,
 Сказавший слово – словом стань самим.
 
 И любящий пусть будет обращен
 В то, чем он полн, чего так жаждет он.
 

* * *

О, єдність так важко далася мені! 
Душа металася і жила у вогні. 
 
І стільки днів, і стільки років поспіль 
Тягнувся, цей тяжкий розділ, 
 
Розлад із душею власною моєю: 
Я безперервно сперечався з нею, 
 
І, ніби то стіною відгороджена, 
Була сувора і німа вона. 
 
В знемозі, вибившись із сил, 
Поблажливості в неї я просив. 
 
Але якщо вона зійшла би до моїх благань, 
Про те я першим же пошкодував би сам. 
 
Вона хотіла, щоб я без сліз, 
Без тяжких скарг всю важкість духа ніс. 
 
І доручала все вона мені 
(Ні, я – я сам) різноманітні тягарі. 
 
І я нарешті, сенс збагнув біди 
І полюбив її жахливі образи. 
 
Тоді мені блиснули з темряви 
Душі моєї найчистіші обриси. 
 
О, досі, борючись з самим собою, 
Я лиш любив, тепер мені любов дарують! 
 
Моя любов, мій бог – душа моя. 
З самим собою поєднався я. 
 
О, стрункість звитяжних глибин, 
Де світ закінчений, прозорий і єдин! 
 
Я очі закривав, аби предмет 
Не міг собою затулить глибинний світ. 
 
Але я знову зрячий і бачу крізь 
Будь-який предмет ледве помітну вісь. 
 
Очі мої, мені їх знову повернули, 
Щоб в явному я бачив таємницю глибини 
 
І в кожній зримій речі розрізнити 
Незримії поєднуючі ниті. 
 
І скрізь, крізь все – єдиная струя. 
Вона в мені. Ось я і є вона. 
 
Коли я чую душ глибинний поклик, 
Який летить до неї, озватись я готовий. 
 
Коли ж до моїх прислухаєтесь словам, 
Не я – сама вона говорить вам. 
 
Вона без плоті. Я їй плоть мою, 
Як дар, у володіння віддаю. 
 
Вона – в цій плоті поселений дух. 
Ми суть одна, зрощена із двох. 
 
Як хворий, що духом одержимий, 
Сутністю своєю сам не володіє, - 
 
Так мій язик віщує, як вві сні, 
Слова, які належать не мені. 
 
Я сам – не я, тому що люблячи, 
Навіки їй себе я доручив. 
 
О, якщо ваш ум до розуміння глух, 
Незрозуміло вам єднання двох, 
 
І душам вашим не було дано 
У незліченності відчути лиш одне, 
 
Те, скільком би ви не кланялись богам, 
Одні кумири надавались вам. 
 
Ваш бог єдиний? Не всередині – а з зовні, - 
Не в вас, а поруч з вами, в стороні. 
 
О, пекло розлуки, в розпеченому пеклі, 
В якому всі горять заблудлі! 
 
Бог всюди і ніде. Адже якщо його 
Відділено якою-небуть межою, - 
 
Він не єдиний ще і не проник 
Всередину тебе, – о, бог твій невелик! 
 
Господь – твоє повітря, Його вдихни – i ти 
Тоді досягнеш безмежної височини. 
 
Роздвоювався я і сам колись: 
То в захваті здійнявшись до небес, 
 
Себе втрачав я, небом оп'янівши, 
То, знов земний зв'язок відчувши, 
 
Я падав з неба, як орел без крил, 
І, втративши політ, свій прах знаходив. 
 
І думав я, що тільки той, хто п'ян, 
Провидить сенс крізь полум'я й туман 
 
І до найвищого підносить лиш екстаз, 
В якому тоне розум, слух і око в нас. 
 
Та ось тверезий я і втратити не хочу 
Себе в безмірній висі знову, 
 
Давно я зрозумів, мета і сенс шляху – 
Знайти безмірне у собі самому. 
 
Так відречись від зовнішнього, вмри 
Для суєти, всередині скоріше оживи. 
 
Вгамуй збентеження і сам в собі відкрий 
Всередині той чистий спокій свій. 
 
І в джерелі одвічної чистоти 
З самим собою поєднайся ти. 
 
І буде погляд твій глибинно тихий, 
Як зрозумієш, що в світі кожен рідний, 
 
І ті, хто сили витрачали в боротьбі, 
Злились в одне і всі живуть в тобі. 
 
Не прагни визначити та замкнути 
Всецілісність у клітку, в прояви – сутнє. 
 
В численних формах світу розлита 
Єдина і жива краса, - 
 
То в тому або в цьому, але завжди одна, - 
Сто тисяч лиць, та всі вони – вона. 
 
Вона майнула ланню серед трав, 
Маджнуну ніжною Лейлою постав; 
 
Кайса полонила та з ума звела 
Зовсім не Лубна, а вона сама. 
 
Любий закоханий відчув таємний поклик 
Прагнув до неї, загорнутої в покрив. 
 
Та покрив лиш, лиш образ бачив він 
І думав сам, що в образ був закоханий. 
 
Вона приходить, сховавшись у предмети, 
Вдягнувшись в звуки, барви, силуети, 
 
Полонить очі, мариться серцям, 
І Єву споглядає пробуджений Адам. 
 
Всім тілом і душею, тянучись до неї, 
Її пізнавши, батьком він стає. 
 
З початку світу так було, 
До того часу, поки хитрий ворог 
 
Не розлучив людей зніяковілих 
З душею, з любою, з сутністю своєю. 
 
І ненависть з самої давнини 
Веде з любов'ю суперечки нескінченні. 
 
І в кожен вік знаходить знов 
Живильну вічність одвічна любов. 
 
В Бусейні, Лейлі, в Аззі виник він, - 
В десятках лиць її єдиний лик. 
 
Всі, хто любив її, суть я, 
В жар всіх сердець влилась душа моя. 
 
Кусаййір, Кайс, Джаміль або Маджнун 
Один наспів з усіх лунавших струн. 
 
Хоча давно скінчились їхні дні, 
Я в вічності був перший, ніж вони. 
 
І кожен вигляд, стан, лиця овал 
За безліччю єдине приховав. 
 
І люблячи красу єдину, 
Її вбирав я пристрасно у себе всередину. 
 
І там, всередині, як в дзеркалі німому, 
Я впізнавав її в собі самому. 
 
В тій глибині, де поділів немає, 
Весь сонм вогнів в єдиний світ з’єдналий. 
 
І ось, лице я до небес підняв, 
Побачив, що і вони – я сам. 
 
Дух осягнув, коли позбувся мук, 
Нема нікого "поруч" і "навкруг", 
 
Нема нікого "удалині" і в "висоті", - 
Вся далечінь це я, і все живе в мені. 
 
"Вона є я", та якщо думка моя 
Вирішить, літаючи: вона є тільки я, 
 
В ту ж саму мить впаду з хмарин 
І розіб'юсь на тисячі частин. 
 
Душа не тіло, хоч дихає у плоті 
І може тіло вивести в висоти. 
 
У всяке тіло він вселитись міг, 
Але не тіло всеосяжний бог. 
 
Так, до нашого Пророка Гавриїл, 
Прийнявши вигляд Діх’я, приходив. 
 
За плоттю чоловік, такий, як я і ти, 
Та духом житель райської височини. 
 
І янгола всезнаючий Пророк 
У цій людині ясно бачить міг. 
 
Але чи значить це, що вождь духовних сил, 
Незримий янгол сином був людським? 
 
Я лиш людина, більше я ніхто, 
Небесний дух поєднаний зі мною. 
 
О, якщо б ви мали благодать 
В простому тілі моєму його впізнать, 
 
Без нагород, не боячись вогню, 
Мене любити, йти за мною! 
 
Я – ваші знання, ваш щит надійний, 
Вам відданий і кожному відкритий. 
 
Я в темряві мирській, безсонне світло ваше. 
Навіщо вас приваблює пустий міраж, 
 
Коли ключем рясним б'є вічно джерело 
Живильне всіх моїх щедрот?! 
 
Мій юний друже, кроки твої легкі! 
На березі залишились старі, 
 
А море духа жде, аби зумів 
Хоч хто-небуть межу переступив. 
 
Не застигай до мене у пошані - 
По хвилі йди за мною прямо, 
 
За єдиним мною, хто бурею морською 
Керує і бере в узду спокійною рукою 
 
Тверезий, що приборкав океан, 
Яким наш світ запалений і п'ян. 
 
Я не вожатий твій, я шлях і двері. 
Зайди в мій дух, наочному не вір! 
 
Тебе обдурить чийсь перст і знак, 
Блиск зовнішній введе в душевний морок. 
 
Де я, там світло. Я живий в любові самій. 
І кожний хто в любові – товариш найвірніший мій, 
 
Мій хоробрий воїн і моя рука, 
І у Любові незліченні війська. 
 
 О, нелегко далось единство мне!
 Душа металась и жила в огне.
 
 Как много дней, как много лет подряд
 Тянулся этот тягостный разлад,
 
 Разлад с душою собственной моей:
 Я беспрестанно прекословил ей,
 
 И, будто бы стеной окружена,
 Была сурова и нема она.
 
 В изнеможенье, выбившись из сил,
 О снисхожденье я ее просил.
 
 Но если б снизошла она к мольбам,
 О том бы первым пожалел я сам.
 
 Она хотела, чтобы я без слез,
 Без тяжких жалоб бремя духа нес.
 
 И возлагала на меня она
 (Нет, я – я сам) любые бремена.
 
 И наконец я смысл беды постиг
 И полюбил ее ужасный лик.
 
 Тогда сверкнули мне из темноты
 Моей души чистейшие черты.
 
 О, до сих пор, борясь с собой самим,
 Я лишь любил, но нынче я любим!
 
 Моя любовь, мой бог – душа моя.
 С самим собой соединился я.
 
 О, стройность торжествующих глубин,
 Где мир закончен, ясен и един!
 
 Я закрывал глаза, чтобы предмет
 Не мог закрыть собой глубинный свет.
 
 Но вот я снова зряч и вижу сквозь
 Любой предмет невидимую ось.
 
 Мои глаза мне вновь возвращены,
 Чтоб видеть в явном тайну глубины
 
 И в каждой зримой вещи различить
 Незримую связующую нить.
 
 Везде, сквозь все – единая струя.
 Она во мне. И вот она есть я.
 
 Когда я слышу душ глубинный зов,
 Летящий к ней, я отвечать готов.
 
 Когда ж моим внимаете словам,
 Не я – она сама глаголет вам.
 
 Она бесплотна. Я ей плоть мою,
 Как дар, в ее владенье отдаю.
 
 Она – в сей плоти поселенный дух.
 Мы суть одно, сращенное из двух.
 
 И как больной, что духом одержим,
 Не сам владеет существом своим,-
 
 Так мой язык вещает, как во сне,
 Слова, принадлежащие не мне.
 
 Я сам – не я, затем что я, любя,
 Навеки ей препоручил себя.
 
 О, если ум ваш к разуменью глух,
 И непонятно вам единство двух,
 
 И душам вашим не было дано
 В бессчетности почувствовать одно,
 
 То, скольким вы ни кланялись богам,
 Одни кумиры предстояли вам.
 
 Ваш бог един? Но не внутри – вовне,–
 Не в вас, а рядом с вами, в стороне.
 
 О, ад разлуки, раскаленный ад,
 В котором все заблудшие горят!
 
 Бог всюду и нигде. Ведь если он
 Какой-нибудь границей отделен,-
 
 Он не всецел еще и не проник
 Вовнутрь тебя,– о, бог твой невелик!
 
 Бог – воздух твой, вдохни его – и ты
 Достигнешь беспредельной высоты.
 
 Когда-то я раздваивался сам:
 То, уносясь в восторге к небесам,
 
 Себя терял я, небом опьянясь,
 То, вновь с землею ощущая связь,
 
 Я падал с неба, как орел без крыл,
 И, высь утратив, прах свой находил.
 
 И думал я, что только тот, кто пьян,
 Провидит смысл сквозь пламя и туман
 
 И к высшему возносит лишь экстаз,
 В котором тонет разум, слух и глаз.
 
 Но вот я трезв и не хочу опять
 Себя в безмерной выси потерять,
 
 Давно поняв, что цель и смысл пути –
 В самом себе безмерное найти.
 
 Так откажись от внешнего, умри
 Для суеты и оживи внутри.
 
 Уняв смятенье, сам в себе открой
 Незамутненный внутренний покой.
 
 И в роднике извечной чистоты
 С самим собой соединишься ты.
 
 И будет взгляд твой углубленно тих,
 Когда поймешь, что в мире нет чужих,
 
 И те, кто силы тратили в борьбе,
 Слились в одно и все живут в тебе.
 
 Так не стремись определить, замкнуть
 Всецелость в клетку, в проявленье – суть.
 
 В бессчетных формах мира разлита
 Единая живая красота,-
 
 То в том, то в этом, но всегда одна,–
 Сто тысяч лиц, но все они – она.
 
 Она мелькнула ланью среди трав,
 Маджнуну нежной Лейлою представ;
 
 Пленила Кайса и свела с ума
 Совсем не Лубна, а она сама.
 
 Любой влюбленный слышал тайный зов
 И рвался к ней, закутанной в покров.
 
 Но лишь покров, лишь образ видел он
 И думал сам, что в образ был влюблен.
 
 Она приходит, спрятавшись в предмет,
 Одевшись в звуки, линии и цвет,
 
 Пленяя очи, грезится сердцам,
 И Еву зрит разбуженный Адам.
 
 И, всей душой, всем телом к ней влеком,
 Познав ее, становится отцом.
 
 С начала мира это было так,
 До той поры, пока лукавый враг
 
 Не разлучил смутившихся людей
 С душой, с любимой, с сущностью своей.
 
 И ненависть с далеких этих пор
 Ведет с любовью бесконечный спор.
 
 И в каждый век отыскивает вновь
 Живую вечность вечная любовь.
 
 В Бусейне, Лейле, в Аззе он возник,–
 В десятках лиц ее единый лик.
 
 И все ее любившие суть я,
 В жар всех сердец влилась душа моя.
 
 Кусаййир, Кайс, Джамиль или Маджнун
 Один напев из всех звучащих струн.
 
 Хотя давно окончились их дни,
 Я в вечности был прежде, чем они.
 
 И каждый облик, стан, лица овал
 За множеством единое скрывал.
 
 И, красоту единую любя,
 Ее вбирал я страстно внутрь себя.
 
 И там, внутри, как в зеркале немом,
 Я узнавал ее в себе самом.
 
 В той глубине, где разделений нет,
 Весь сонм огней слился в единый свет.
 
 И вот, лицо поднявши к небесам,
 Увидел я, что и они – я сам.
 
 И дух постиг, освободясь от мук,
 Что никого нет "рядом" и "вокруг",
 
 Нет никого "вдали" и в "вышине",-
 Все дали – я, и все живет во мне.
 
 "Она есть я", но если мысль моя
 Решит, паря: она есть только я,
 
 Я в тот же миг низвергнусь с облаков
 И разобьюсь на тысячи кусков.
 
 Душа не плоть, хоть дышит во плоти
 И может плоть в высоты увести.
 
 В любую плоть переселяться мог,
 Но не был плотью всеобъявший бог.
 
 Так, к нашему Пророку Гавриил,
 Принявши облик Дихья, приходил.
 
 По плоти муж, такой, как я и ты,
 Но духом житель райской высоты.
 
 И ангела всезнающий Пророк
 В сем человеке ясно видеть мог.
 
 Но значит ли, что вождь духовных сил,
 Незримый ангел человеком был?
 
 Я человек лишь, и никто иной,
 Но горний дух соединен со мной.
 
 О, если б вы имели благодать
 В моей простой плоти его узнать,
 
 Не ждя наград и не страшась огня,
 Идти за мной и полюбить меня!
 
 Я – ваше знанье, ваш надежный щит,
 Я отдан вам и каждому открыт.
 
 Во тьме мирской я свет бессонный ваш.
 Зачем прельщает вас пустой мираж,
 
 Когда ключом обильным вечно бьет 
 Живой источник всех моих щедрот?!
 
 Мой юный друг, шаги твои легки!
 На берегу остались старики,
 
 А море духа ждет, чтобы сумел
 Хоть кто-нибудь переступить предел.
 
 Не застывай в почтении ко мне –
 Иди за мною прямо по волне,
 
 За мной одним, за тем, кто вал морской
 Берет в узду спокойною рукой
 
 И, трезвый, укрощает океан,
 Которым мир воспламененный пьян.
 
 Я не вожатый твой, я путь и дверь.
 Войди в мой дух и внешнему не верь!
 
 Тебя обманет чей-то перст и знак,
 И внешний блеск введет в душевный мрак.
 
 Где я, там свет. Я жив в любви самой.
 Любой влюбленный – друг вернейший мой,

 Мой храбрый воин и моя рука,
 И у Любви бесчисленны войска.
 

* * *

Але Любов мети не має. Не вбивай 
Свою Любов, їй цілі не давай. 
 
Вона сама – вся суть, мета своя, 
Всередину самої себе стежина провідна. 
 
А якщо ні, то в ту бажану мить, 
Коли нарешті ти досяг мети, 
 
Любов піде раптово, як порив, 
Злиття в гірку розлуку обернув. 
 
Будь щасливий, що ти живеш в любові. 
Любов піднесла тебе в краї високі. 
 
Ти став главою всіх істот живих 
Лише тому, що серце любить їх. 
 
Для люблячих – немає звань, племен. 
Закоханий до неба ближче, ніж аскет 
 
І ніж мудрець, що у знаннях застряг, 
Ревниво зберігає минулого вантаж. 
 
Зніми з нього його безцінний хлам, 
І він лиш трохи буде важить сам. 
 
Ти не йому наслідуєш. Ти син 
Того, хто знання черпав із глибин 
 
В ума комори потаємні скарби не ховав, 
А всіх скликав, і їх роздав. 
 
О, дух пристрасний! Всі очі, всі вогні 
У свої груди поєднай одні! 
 
Чумацьким Шляхом вирішив піти, 
Полою одягу палаючого темряву змети! 
 
 Но у Любви нет цели. Не убей
 Свою Любовь, прицел наметив ей.
 
 Она сама – вся цель своя и суть,
 К себе самой вовнутрь ведущий путь.
 
 А если нет, то в тот желанный миг,
 Когда ты цели наконец достиг,
 
 Любовь уйдет внезапно, как порыв,
 Слияние в разлуку превратив.
 
 Будь счастлив тем, что ты живешь, любя.
 Любовь высоко вознесла тебя.
 
 Ты стал главою всех существ живых
 Лишь потому, что сердце любит их.
 
 Для любящих – племен и званий нет.
 Влюбленный ближе к небу, чем аскет
 
 И чем мудрец, что, знаньем нагружен,
 Хранит ревниво груз былых времен.
 
 Сними с него его бесценный хлам,
 И он немного будет весить сам.
 
 Ты не ему наследуешь. Ты сын
 Того, кто знанье черпал из глубин
 
 И в тайники ума не прятал кладь,
 А всех сзывал, чтобы ее раздать.
 
 О, страстный дух! Все очи, все огни
 В своей груди одной соедини!
 
 И, шествуя по Млечному Пути,
 Полой одежд горящих мрак смети!
 

* * *

Весь світ в тобі, і ти, як світ, єдин. 
Будь з усіма, та уникай общин. 
 
Їх дух колись створив, і раптом, 
Відгородившись, бреде невільних натовп 
 
Слідом за словом, міцно забувши 
Про поклик волі і порив любові. 
 
Не воля їм – кайдани потрібні. 
Волею вони зневолені. 
 
І на коліна впавши, прагнуть у полон 
До того, хто всіх з колін закличе встати знов. 
 
Знайомі їм лиш зовнішні шляхи, 
А дух велить всередину себе ввійти 
 
І в глибині побачити насамкінець 
В єдинім серці тисячі сердець 
 
Ось твоя межа і твоїх прагнень край, 
Душі твоєї сяючий Синай. 
 
Та тут замри. І зупини політ, 
Інакше груди твої полум’я пропалить. 
 
Набувши рівновагу, повернись 
До днів, речей, вдихнувши в них ту широчінь і вись. 
 
 Весь мир в тебе, и ты, как мир, един.
 Со всеми будь, но избегай общин.
 
 Их основал когда-то дух, но вот
 Толпа рабов, отгородясь, бредет
 
 За буквой следом, накрепко забыв
 Про зов свободы и любви порыв.
 
 Им не свобода – цепи им нужны.
 Они свободой порабощены.
 
 И, на колени пав, стремятся в плен
 К тому, кто всех зовет восстать с колен.
 
 Знакомы им лишь внешние пути,
 А дух велит вовнутрь себя войти
 
 И в глубине увидеть наконец
 В едином сердце тысячи сердец.
 
 Вот твой предел, твоих стремлений край,
 Твоей души сияющий Синай.
 
 Но здесь замри. Останови полет,
 Иначе пламя грудь твою прожжет.
 
 И, равновесье обретя, вернись
 К вещам и дням, вдохнув в них ширь и высь.
 

* * *

О, твердь душі! І нерозривність уз! 
Тут в тілі смертному із вічністю союз, 
 
Просвітленність тверезого ума, 
Перед яким розсіється пітьма! 
 
Я тільки син Адама, я не бог, 
Але своєї досягти вершини зміг 
 
І крізь земні принади заглянуть 
В нетлінний блиск, небесну суть. 
 
Вона одна на всіх, і вірний їй, 
Я оселився в центрі всіх речей. 
 
Мій дух – вселенський, і краса 
Душі моєї в кожну річ влита. 
 
О, не називайте мудрецем мене, 
Бо це порожній звук бубнить лише. 
 
Візьміть ваші звання назад, - 
Вони одну лиш ненависть плодять. 
 
Я те, що є. Я всім очам відкритий, 
Та тільки серце світло моє може роздивитись. 
 
Ум грубий, неповороткі слова 
Для суті тонкої ледь зримого єства. 
 
Мені немає назв та обрисів нема. 
Я поза всім, я – дух, а не матерія. 
 
І лиш перекази одні 
Очі введуть в незримість, у вічність – дні, 
 
Ніде і всюди мій незримий храм, 
Я віддаю накази всім речам. 
 
І слів моїх ладу запашного 
Дихне на землю вічною красою. 
 
І, підкорися низці ранків, вечорів, 
Законам днів, вглиб закликаю всіх, 
 
Щоб відчути непорушність основ 
Під ряботинням днів, під пустотою слів. 
 
Закріплений я в серцевині світу. 
Я сам своя опора і закон довіку. 
 
Перед всіма схиляючись в мольбі, 
Співаю похвали і гімни сам собі. 
 О, твердь души! Нерасторжимость уз!
 Здесь в смертном теле с вечностью союз
 
 И просветленность трезвого ума,
 Перед которым расступилась тьма!
 
 Я только сын Адама, я не бог,
 Но я достичь своей вершины смог
 
 И сквозь земные вещи заглянуть
 В нетленный блеск, божественную суть.
 
 Она одна на всех, и, верен ей,
 Я поселился в центре всех вещей.
 
 Мой дух – всеобщий дух, и красота
 Моей души в любую вещь влита.
 
 О, не зовите мудрецом меня,
 Пустейший звук бессмысленно бубня.
 
 Возьмите ваши звания назад,–
 Они одну лишь ненависть плодят.
 
 Я то, что есть. Я всем глазам открыт,
 Но только сердце свет мой разглядит.
 
 Ум груб, неповоротливы слова
 Для тонкой сути, блещущей едва.
 
 Мне нет названий, очертаний нет.
 Я вне всего, я – дух, а не предмет.
 
 И лишь иносказания одни
 Введут глаза в незримость, в вечность – дни,
 
 Нигде и всюду мой незримый храм,
 Я отдаю приказы всем вещам.
 
 И слов моих благоуханный строй
 Дохнет на землю вечной красотой.
 
 И, подчинись чреде ночей и утр,
 Законам дней, сзываю всех вовнутрь,
 
 Чтоб ощутить незыблемость основ
 Под зыбью дней и под тщетою слов.
 
 Я в сердцевине мира утвержден.
 Я сам своя опора и закон.
 
 И, перед всеми преклонясь в мольбе,
 Пою хвалы и гимны сам себе.

 

Знайшли друкарську помилку? Виділіть фрагмент і натисніть Ctrl + Enter.


Це цікаво 599

Підписатися на новини



Ібн аль-Фарід – Велика касида - Рейтинг теми: 5.00 з 5.00 проголосувавших: 599
Схожі статті:


Коментарі
Залишити коментар
AllatRa.TV онлайн


Архів матеріалів

Концепція