ХТО Я?

ХТО Я?

ХТО Я?

Сиджу в саду під стрункою сосною,
Вдихаю аромат прекрасного улуна.
Але хто його вдихає: я чи не я?
Хто насолоджується моментом буття?
І ось розділяюсь питанням каламбурним:
“Хто я є? Хто відчуває в мені?
Хто каже, що я не я,
А те невловиме і вислизаюче Щось?"
Я знаю, що голова моя і думки – це все не я,
Комп'ютер, вбудований в мене, – мій розум,
Програма – це думки.
Але хто ж тоді я?
Хто насолоджується чудовим чаєм,
Вдихає аромат і свіжість раннього ранку?
Хто слухає щебетання горобця
І дзвін дзвонів церковних?
Хто ж тоді Я?
Мені здається, суть моя не в голові,
І насолоду я відчуваю не в ній,
А всередині себе, десь глибоко,
І уловити би суть справжню свою.
Дійти до глибини, до самого краю
І стати єдиним, цілим.
Хто говорить і думає в мені,
І направляє моє тіло?
Я думаю, що я.
Але по суті я – не я.
Дивлюсь на себе, як на посуд,
Із глибини свого тіла.
Можливо чайний бог Хотей
Допоможе відшукати відповідь на моє запитання.
Вдихнувши останню заварку,
Я випиваю чай, застигши на півслові.
Але настав час йти мені до праці,
Я залишаю цей милий простір,
Насолодившись ароматом раннього світанку,
Окинув поглядом ясну галявинку,
Так і не відповівши, хто ж я,
Залишивши у подиві себе
І в пошуку шукати відповідь
На моє питання одвічне.
Але ось впала шишка на чоло,
Я раптом зрозуміла, що я тут не одна,
Що хтось: вітер чи сосна,
Хочуть, щоб я свій погляд направила на зовнішнє.
Грають, відволікають мою увагу від мене,
Від цього парадоксального питання.
Навіщо я мучу саму себе,
Коли так добре,  гарно і затишно?
Коли пурхає метелик навколо мене,
А славний горобець цвірінькає на гілці,
Хто промовляє, що я не я,
Бажає бути прекрасною й коханою?
Ні, це все не я,
Вносячи метушню і смуту у свідомість мою,
Невже у мене є сім я?
Як розрізнити, розділить мене від себе самої?
Де те, центральне і основне моє я,
Що усіма керує я?
Де ця суть мого ж буття?
Я намагаюся зловити і вхопити її.
Увагу направивши в глибину,
Я відчуваю невловиму свою ж суть,
Котра виходить з мене,
І захоплюється чарівним цим ранком.
Намагаюся я зловити та вхопити її,
Знову зникає від мене вона,
Залишаючи наодинці з моїм крикливим я,
Яке всередину не повертає.
Але мені воно огидне, неприємне.
Я занурююся знову в глибину,
Щоб знайти те саме , і істинне я,
Яке мовчить всередині мене.
Я знову в тиші,
Забувши про години і про роботу,
Про зовнішнє, про все,
Лише занурившись всередину себе.
Воно мовчить,
І ніжну незриму мені суть
Не вдається мені побачить,
Хочу увібрати, вдихнуть.
Знову піднявшись з глибини,
Я бачу стінки своєї посудини
І її в зовнішньому: на гілці, в переливі птахів,
У кісточці що впала, в божественному моменті.
Я не в собі, не з нею. Де ж моє я?
Залишивши, нарешті, себе з німим питанням
Побігла на роботу.
І чи любить воно мене? Я задаюсь питанням.
Вона зі мною грає, не будучи мною.
В розділення віддаляюсь я,
Так і не пізнавши божественної мені суті.
Грає в хованки знову зі мною.
Але чому вона завжди приходить саме тоді,
Коли поспішаю я на роботу,
Чому не може це моє я
Бути, перебувати завжди зі мною?
Але ось крикливе, моє інше я,
Знову відводить увагу мою
На солодкі, марнославні картини
Розвіявши їх, як хмари, я поринаю в глиб себе.
В метро, повному людьми,
Дивлюсь загублено на них.
Знову розшукати себе намагаюсь я,
Не втягуючись до них.
Але де ж суть моя?
Де та, що надихає і несе мене у гору?
Де та, що впорядковує мої сім я,
В єдинім танці їх з'єднавши?
Як відключить в мені самій
Всіх правих, лівих, задніх сутностей моїх?
Відкинути цю мисленну балаканину,
Щоб знайти свій, нарешті, спокій!
Дивлячись на світ, люблячи її очима,
А не тій, яка шепоче казки і відводить від мене,
Як мені зрозуміти, що поділу немає,
Що всі ми є по суті та, вона?
Як стати відкритою знов ,
Прибравши межі, розділення людей,
Щоб знов відчути її суть в собі, в інших,
В опалій гілці, шелесті листви…
30.06.2016
Автор: Ольга, Київ
Переклад: BERG

ЦЕ ЦІКАВО
36

Залишити коментар