МІЙ ШЛЯХ ДО АЛЛАТРА
Як я знайшла АллатРа? Мій шлях ніби простий зовні, але дуже складний для мене був усередині. Я виросла в багатодітній православній сім'ї, де в неділю прийнято було ходити до церкви. Найчастіше з бабусею з раннього дитинства ходила до своєї місцевої церкви, де нічого особливого відзначити не можу, але іноді ми їздили і в сусідні церкви. І ось в одній із таких сусідських сільських церковець я побачила її, картину, величезну, на всю стіну, на якій було зображено пекло. Язики полум'я, страждання на обличчях людей, і чорти, що веселяться. І дикий страх перед пеклом, перед муками, жахлива картина палаючих у вогні людей міцно засіли в моїй дитячій свідомості. Дуже хотілося зробити все, щоб ніколи не горіти в тому жахливому вогні. Для мене залишається питанням: я стала читати спочатку дитячу Біблію, потім і дорослу, з любові до Бога чи з ось цього дитячого страху мук? Але всередині відчувала, що є хтось, всемогутній, який сотворив усе і дуже любить нас.
Ішли роки, я дорослішала, читала Біблію і перечитувала, спостерігала, і стали з'являтися перші запитання, на які начебто й отримувала відповіді, але з ними чомусь внутрішньо була не згодна. Так і виросла, вийшла заміж, народила дітей. А запитання стали наростати як снігова куля. Чому дотримуюся всіх свят, живу за заповідями, по можливості ходжу до церкви, але мені так погано всередині? Чому в сім'ї все добре, прекрасний чоловік, діти, а така тяжкість, незадоволеність життям? Немов душа щось шукає і немає їй спокою. Чому стільки агресії у стосунках із близькими? Чому постійно так незатишно всередині, немає спокою та радості? Немає тієї вдячності внутрішньої за те, що маю, яка мала би бути? Чому образи та засудження роздирають усередині? І страх, постійний страх? Звідки він? Чому береться немов із нізвідки і накочує там, де його не чекаєш? Чому такі дивні перепади настрою? І все це дуже неприємно і немов виплутатися із цього хочеться, вирватися, але нічого не виходить? Чому такі зовні начебто благополучні дні, але темні та сірі за внутрішніми відчуттями? Чому все так погано? Чому така дратівливість до рідних накочує? Начебто і не втомилася, і люблю їх усіх. Чому нетерпимістю наповнений день, а потім нещадно накриває жалем? Я тоді завела щоденник і почала описувати свої дні. У декретній відпустці, чоловік на роботі, діти граються, а рядки в щоденнику були один чорніше за інший. Усе погано! Сторінки списувалися тільки невдоволенням, жалем і якоюсь неймовірною тугою. Смуток, здавалося, поглине. Я не жила. Я існувала. Здавалось, є сім'я, діти, житло, живи і радій, усе благополучно, але ні, мене немов роздирало на частини. Рідкісні проблиски радості в рядках проскакували, але вони були настільки рідкісними й маленькими, що, здавалося, випадково забрели в той кошмар сірості. І я хапалася за ці проблиски та намагалася їх утримати, але вони дуже скоро безповоротно зникали. Такі довгоочікувані та приємні, але такі рідкісні. І чергові запитання ставила, чому не можу постійно так радіти, сміятися? Бачити радість в очах близьких? Проблема в мені, я це розуміла, відчувала. Але як бути і що робити? Куди ця радість іде? Хто винен? І хто відповість?
Я стала читати крім Біблії все, що знаходила в церковній книжковій лавці, на полицях магазинів і в інтернеті, слухати численні передачі про сенс життя. У цьому пошуку та читанні познайомилася з людьми, які стверджували, що знають Бога, Свідками Єгови та людьми з інших конфесій. Але роки спілкування з ними залишили ще більше запитань, ніж я отримала відповідей. Протиріччями були сповнені їхні слова та дії. А де істина? Де Бог, якого вони так люблять і про якого так багато говорять? Чому стільки зла творять ті люди, які ходять до моєї православної церкви? Чому стільки засуджень, образ в устах тих, хто прищеплював дотримуватися всіх заповідей, говорив про Бога? Чому ті, хто щонеділі ходить до церкви, такі нещасливі самі, немає радості в їхніх очах? Де в усьому цьому любов, про яку я стільки читала, чула?
Численні книги, прослухані лекції різних проповідників, різних релігій і напрямів залишали лише запитання. До тридцяти своїх років я так втомилася, не розуміла, не розуміла, як жити! Де істина в усьому цьому? Як жити правильно? Змучилась настільки, що одного прекрасного дня просто заблагала, щиро, як дитина говорить з батьком, розповіла Богу все, що наболіло. Що заплуталася, заблукала в цьому житті. І мені потрібен маяк! І стала просити допомоги у вищих сил, допомогти розібратися, розкласти все по поличках, і знайти того, до кого так прагне душа.
Незабаром сіла за комп'ютер, стала шукати, як раніше, книгу, яка відгукнеться всередині та захочеться її прочитати. І чи випадково попалася книга Анастасії Нових «Сенсей». Із перших рядків вона живо відгукнулася всередині своєю простотою подачі і якимось особливим теплом. Я роздрукувала на паперовий носій і просто потонула в цій книзі, у її глибині, простоті, доброті, але головне – у любові, якою наповнений був кожен рядок. Я немов пила і не могла напитися. Читала та перечитувала першу книгу, і яке щастя, що було продовження. Чи потрібно говорити, що всі її частини прочитала на одному диханні? Хто читав, той знає! Усередині все тріумфувало, раділо, і хотілося кричати на весь світ: знайшла! Це саме те, що шукала, чого так жадала душа. Та істина, яка лилася з рядків книг, наповнювала, живила, радувала, і хотілося жити, і радіти, і любити. І все в мить стало зрозумілим і ясним, усі «чому» зникли, і немов білий день настав, з'явився чудовий путівник, і все стало на свої місця. І вдячність полилася рікою, особливо до Того, чиї шляхи несповідні й Того, хто привів мене до Істини. Душа радувалася всередині, радістю та щастям наповнюючи все навколо.
Усі книги, передачі, які дивилась і читала раніше, в мить відвалилися через непотрібність. Чітко розуміла і відчувала, це і є чисте джерело знань і воно дано всьому світу. Бери та пий. І Живи. Життя, справжнє, тільки почалось у пізнанні істинної своєї природи. І все стало зрозумілим, що відбувалося раніше всередині, що так мене мучило, і головне стало зрозуміло, що і як із цим робити. Потихеньку, по краплинці, застосовуючи в житті отримані знання, я стала відвойовувати у сірих болісних буднів радість. І все змінилося. Не відразу. Знадобилися роки кропіткої роботи над собою, а з виходом передач за участю Ігоря Михайловича Данілова, потім книги «АллатРа», стало ще зрозуміліше, як влаштований цей світ і людина, і як працювати над собою, щоб вийти з-під влади цієї мертвої темряви. І все засвітилося, заіскрилося, наповнилося любов'ю та благодаттю! І вдячність ллється через край! І тепер мій щоденник наповнений радістю та щастям, сірість іноді проскакує, але тільки лише для того, щоб нагадати про двоїсту природу і про те, що розслаблятися не треба. А той чорний і страшний щоденник я спалила, не хочу навіть згадувати про той жах свідомості, в якому існувала до того, як зіткнулася з Істиною. Почався і досі продовжується дивовижний, цікавий, прекрасний етап життя, пізнання себе та своєї природи. І, звичайно ж, робота над собою, але це вже інша історія.
З повагою та любов'ю – Олена Ячменович
