НАСКІЛЬКИ СЕРЙОЗНА СЕРЙОЗНІСТЬ?
Знаєте, друзі, я прокидаюся з дуже серйозним виглядом. Зішкрібаю себе з ліжка та йду умивати дуже серйозне обличчя, яке не прокинулося… хвилин за десять дуже серйозних умовлянь себе самої це зробити. А каву п‘ю… Чи можу я собі дозволити, щоби вигляд у мене був розслаблений і безтурботний? Ну що ви, ні, звісно. Кожен, хто зустрінеться зі мною поглядом, повинен одразу розуміти, що «все серйозно»! (Тільки не треба казати, що слово «серйозно» зустрічається в цьому шматочку тексту неприпустимо багато разів. Бачили б ви, з яким серйозним виглядом я це все набирала, то навіть думки би такої не допустили).
ЧИМ «ЗАГРОЖУЄ» НЕСЕРЙОЗНІСТЬ
Ця маска прилипла ще в дитинстві.
Мені було років 11-12. Ми з мамою сиділи на кухні, спілкувалися. Вона розповідала якусь ситуацію про нашу спільну знайому (не пам‘ятаю ні суті розповіді, ні про кого йшлося, але дуже добре запам‘ятала суть ситуації, в якій тоді опинилась я). Мама ділилася своїми переживаннями і висновками, а я задавала уточнюючі питання. На одне з них мама відповіла так (звісно ж, це не дослівно, а сама суть): «Ти що?! Як ти не розумієш? Адже вона мала на увазі те-то і те-то!» Тобто якісь слова цієї знайомої, на думку мами, мали абсолютно інше значення, таємний підтекст, якого я взагалі не вловила.
Я сиділа і дійсно НЕ РОЗУМІЛА! У мене ніяк не складалися слова тієї жінки, логічний ланцюжок у міркуваннях мами і висновки, які вона зробила «що малось на увазі». Але я раптом зрозуміла (з імовірністю 100% – мені прийшла така думка), що якщо я покажу мамі, що не розумію, то вона вирішить, що я ще занадто маленька і дурненька, і припинить зі мною ділитися своїми дорослими ситуаціями. Тому потрібно прикинутися, що я все зрозуміла. І я надягла маску серйозного розуміння серйозності того, що відбувається. А вона взяла і прилипла...
До речі, у дорослому віці «я навчилася» вловлювати таємні, приховані значення і підтексти слів інших людей. І до того часу, поки не почала спостерігати за роботою своєї свідомості, була абсолютно впевнена у «своїй правоті». Наскільки не відповідають дійсності такі висновки, змогла переконатися на власному досвіді, коли сестра зважилась озвучити, що мої слова її дуже зачепили. У бесіді ми з‘ясували як зрозуміла їх вона. Сказати, що я була здивована,– нічого не сказати. Я дуже добре пам'ятала що говорила і знала, що не вкладала того підтексту, який побачила сестра. Зараз дуже часто спостерігаю, як мої слова перевертаються з ніг на голову у свідомості дочки.
Але повернемося до теми...
АВТОПІЛОТ ІЗ СЕРЙОЗНИМ ВИГЛЯДОМ
Є дії, які вже доведені до автоматизму. У мене, наприклад, це водіння автомобіля, приготування їжі, в’зання, вишивання, шиття. Помітила, що і це роблю з «ну дуже серйозним виглядом».
Згадалася ситуація. Їхала із «зосередженим» виглядом за кермом на автомобілі, який дуже часто видавав якісь збої в роботі. Назустріч наближався автомобіль дуже яскравого помаранчевого кольору. Це привернуло мою увагу і я глянула на обличчя водія. Хлопець щиро і радісно усміхався. Ні, не мені. Він просто був щасливий. Це було настільки контрастно із тим станом, в якому я знаходилася, що мені захотілося подивитися у дзеркало, щоб зрозуміти, як це виглядає. Коли я побачила своє обличчя з насунутою мега-серйозністю, я просто розреготалася! Так, автомобіль періодично збоїть, але ж їздить. І те, що я буду сидіти за кермом із таким нібито серйозним виглядом, ніяк не вплине на роботу техніки… А як часто ми не звертаємо уваги на те, з яким виглядом, виразом обличчя робимо щось, говоримо і т.д.?..
Я розумію, що в певних ситуаціях (діях) життєво необхідна зосередженість і підвищена уважність (наприклад, перші уроки водіння, перший досвід самостійного приготування їжі та експлуатації тієї ж плити). Але для чого на мене насувається, наче хмара, ця видимість зосередженості, коли тіло автоматично виконує дії без будь-якого обмірковування процесу «що за чим потрібно зробити»? Цікаво, що в такі моменти, поки тіло «задньою лівою ногою» робить щось (так для себе назвала дії, які виконуються вже на автоматі) з ось цією «насунутою» серйозністю, у голові відбувається інший процес: іде автоматичний потік думок про те, наприклад, що хтось неправильно вчинив – оцінка, порівняння, осудження, обурення...
ЧИ ВСЕ У ЦЬОМУ СВІТІ ВІДНОСНО?
Стикалась із таким явищем, коли вся важливість і серйозність виховання дитини, яка щось «утнула», випаровується, коли вона захворіла і лежить із температурою під 40 градусів. Стає абсолютно неважливо все, що вона встигла накоїти. І на першому місці виявляється порятунок життя.
Або якщо озирнутися на 5, 10 років назад, рік-два, та навіть місяць назад, то можна пригадати силу-силенну ситуацій, у яких на повному серйозі відстоювала свою думку, вичитувала дітей за щось, хвилювалась і переживала. І як часто виявляєш, що на сьогоднішній день ті ситуації взагалі не мають ніякого значення.
А що ж дійсно непорушно важливо? До чого необхідно ставитися серйозно? Де необхідні моя зосередженість і серйозний підхід? Так, щоб озираючись назад у обставинах, які стрімко змінюються, я могла сказати: «Так, це важливо! І я не маю наміру змінювати свою думку про необхідність серйозного підходу в цьому питанні!»
Одного разу отримала цікавий досвід. Лягла спати, але в голові нісся потік ображених думок у бік чоловіка, перевертаючи з різних боків ситуацію, яка в нашому світі вважається важливою і серйозною. У мене ніяк не виходило зупинити цей гнітючий негатив. У якийсь момент я запитала себе: «А якщо я зараз помру, то чи буде для мене це так важливо?» В одну мить цей нагнітаючий ретранслятор замовк. Просто тиша, спокій і радість...
До чого цей приклад? До того, що немає нічого важливішого за життя людини! Це найцінніше, що є у кожного з нас.
Ми ставимо цілі, добиваємося результатів, досягаємо чогось. Але скільки триває радість від досягнення цих цілей? День, два, три? А далі? Пошук нових цілей і зосереджена серйозна робота на досягнення цих цілей. Знову те ж запитання: «Померла. Які з досягнутих цілей можна назвати важливими?»
Відповідь на запитання «Що дійсно важливо?» на той момент мені вже була знайома із книг Анастасії Нових і передач за участю І.М. Данілова. Саме «знайома»… У мене було якесь «теоретичне» знання і розуміння цього моменту. І лише з часом, стикаючись із певними ситуаціями, спостерігаючи за тим, що я відчуваю та які думки крутяться в голові при цьому (тобто, отримуючи практичний досвід), почала глибше розуміти всю цінність і важливість Знань, які в чистому вигляді знову привнесені у цей світ для всього людства. І це стосується не тільки питання про сенс життя людини. Також поступово відбувалося практичне розуміння важливості знань про двоїсту природу людини. А скільки ще «теоретичного» розуміння потрібно пізнати практично! Це дуже захопливо та цікаво.
Істинний сенс життя людини у духовному вдосконаленні, набутті Життя, яке не може закінчитися, тому що воно Вічне. Набуття Любові Божої – єдина головна ціль у житті кожної людини, досягнення якої радує постійно, а не три дні. Любов, щастя, радість – це ті почуття, які наповнюють, і хочеться їх відчувати постійно. Адже будь-яка зовнішня мета спрямована саме до пошуку цих почуттів. Ми шукаємо у зовнішньому. Але це всередині кожного.
Так ось, для мене головна мета – набути Любов Божу, навчитися Любити, набути Життя і повернутися Додому. Єдине, що дійсно важливе та абсолютно серйозне. І де ж серйозний підхід до досягнення цієї мети?
Ось ми говорили: ми дуже серйозно ставимося до професії, якщо ми її любимо. Ну як, скажімо так, любимо? «Любимо» – поняття відносне. Якщо вона нам дає достатній дохід, ми хочемо побудувати кар‘єру, ми вивчаємо і серйозно до цього ставимося. А до найважливішого – до духовного шляху – ми ставимося несерйозно. Ми задовольняємося лише тим, як усі: поставити свічку, прочитати молитву… Добре, якщо прочитати… Або із жахливим фанатизмом ми замикаємося тільки, скажімо, у релігії, у писанні. Навіть не дивимося на нього широко, на те ж писання: де від розуму, де від організації, а де дійсно є зерна – ми не розділяємо це. Чому? Тому що нам ті, хто занадто серйозно, із серйозним виразом обличчя і так «серйозно-серйозно» до цього підходять (ну я маю на увазі наші думки, артисти в голові), вони цього не дозволяють. Просте запитання: коли свідомість хотіла робити справжню, особливо духовну, практику?
Із передачі «У пошуках себе»
ЦІЛЬ – ОДНА! НАПРЯМКИ РІЗНІ
У книгах Анастасії Нових і передачах за участю Ігоря Михайловича Данілова є багато інструментів, які допомагають досягти головної цілі в житті людини. Бери і роби! Але...
Людина двоїста: у ній є Духовне начало (Душа та Особистість) і тваринне начало (тіло у комплексному наборі зі свідомістю). Свідомість – це весь наш процес мислення, включаючи картинки та дуже «розсудливий і логічний» голос у голові. Людина – це не тіло та свідомість. Людина – це Особистість, Духовна складова, для якої так важливо досягти головної цілі – набути Життя. Особистість уміє відчувати, і саме Особистість розподіляє силу своєї уваги. Це дане Богом право Вибору.
У свідомості теж є своя мета. Вона знає і розуміє, що вона смертна, і, звісно, тому будь-якими способами прагне пролонгувати своє існування. Єдине джерело живлення для свідомості (а це програма, яка без енергії не запуститься та зробити нічого не зможе) – це увага Особистості (сила Аллата, сила Любові Духовного світу, без якої не може існувати матеріальний світ). Набуття Життя Особистістю для свідомості означає, що після закінчення життєвого терміну тіла ця програма вже буде не потрібна – смерть. Єдиний спосіб для свідомості вижити (продовжити своє існування) – це не допустити, щоб Особистість, використовуючи силу своєї Уваги, досягла злиття з Душею (тобто набула Життя), ставши новою Духовною істотою – Ангелом. Тільки в цьому випадку свідомість може продовжити своє існування у вигляді субособистості після смерті фізичного тіла, злившись із Особистістю, що не звільнилася.
Завдання Тваринного начала при житті Особистості відвести її від Духовного начала будь-яким шляхом, чи то в думках, бажаннях, вчинках, справах – не важливо, аби тільки людина зажадала матеріального, земного і смертного.
Із книги А. Нових «АллатРа»
Дуже явно видно, що цілі в Особистості і свідомості різні. Хоча, по суті, мета – одна, але напрямок руху діаметрально протилежний.
ГОЛОВНИЙ ВИБІР ЛЮДИНИ: ЖИТИ АБО ПОМЕРТИ
Отже, свідомість – це думки, картинки, емоції. Особистість – це почуття (Любов, радість, щастя), які не пов‘язані ніяк із будь-якими обставинами та подіями.
Із самого дитинства ми звикаємо слухати і керуватися тим, про що подумали. До дорослого віку ситуації, які викликали внутрішні протиріччя (як у прикладі про бесіду з мамою), забуваються. І вже не задумуючись «чому так», чиню дію за цим шаблоном у схожих ситуаціях. А потім переношу це майже в постійний режим. Свідомість же ледача: простіше надіти цю маску серйозності і носити скрізь і всюди.
Так де ж серйозність у діях по досягненню головної цілі мого життя?
Але свідомості ж це невигідно! І тому вона діє так:
«Ой, як добре відчувати Любов і щастя! У тебе все виходить. Навіщо тобі витрачати час на виконання медитацій і духовних практик?»
«Все! Буду спостерігати за думками! Ой, яка чудова ідея пошити сумку. Треба намалювати...»
Дуже часто, як тільки виходить хоч трошки відліпитися від цього бормотуна у голові та дійсно почати спостерігати за думками, розуміючи, що це не моє, починається «двіжуха» у зовнішньому: щось стається, хтось лається, обурюється і так далі.
Одного разу був такий досвід. Прийняла рішення спостерігати: вдалося відсторонитись і саме нібито зі сторони спостерігати за тим, як іде тіло, відчиняє двері, поправляє волосся, піднімається сходами… Думки причаїлися й притихли… декілька секунд. І тут мені дають термінове завдання на роботі – те, що повинно було бути виконане за планом через пару днів. Майже відразу ж телефонує дочка із ситуацією, в якій їй потрібна допомога. За підказкою співробітниці залучаю на допомогу дочці бабусю (свекруху). Виконання робочого завдання проходить упереміш із постійними телефонними дзвінками від рідних. Виснажена і втомлена в кінці робочого дня сідаю в машину – вона не заводиться… Допомогли, запустили. Додому приїхала – «втомлений колючий їжачок». І тільки коли сіла писати щоденник, згадала про те, що вирішила спостерігати зі сторони за думками і діями.
Свідомість робить усе, що може, аби не допустити дійсно серйозних дій Особистості. Вона готова підтакувати, погоджуватися із тим, що «так, це треба». Варто лише почати прислуховуватися до цього, і вже буквально через хвилину я із серйозним виглядом обмірковую, що приготувати на вечерю, роздивляюсь ідеї по рукоділлю. Або ж у шаленому темпі і з серйозним виглядом розрулюю купу «дуже важливих» і «дуже термінових» ситуацій і проблем, що навалилися...
Останнім часом почала помічати, що мені не вистачає легкості і чистоти. Тому що повірила свідомості, що обов‘язково потрібно обліпити себе зовнішньою серйозністю. Такий собі бойовий макіяж, який, щоб закріпитися, простягає свої щупальця всередину.
Дуже багато свідомості в моєму житті. Гординя, диктатура тирана, маніпулятивні схеми, маски – це як брудне павутиння, яке обплутало всю мене. Гнітючий вантаж, який приклеївся. Побачити цей вантаж – це величезний подарунок для мене. Знаєте, начебто хтось невидимою рукою розсунув шторки, щоб у мене з‘явилася можливість розгледіти, що все це – не я, не моє. На якусь мить відліпилася від цього бруду та вільно вдихнула на повні груди.
Так, бруду багато, і він липкий. Свідомість бореться за своє право існування. Але якою ціною? Ціною мого шансу набути Життя? Я на це не згідна! І це настільки серйозно, що стає радісно! Радісно те, що я жива, і у мене є цей шанс – стати Живою. Я бачу «фронт робіт». І ця робота не в зовнішньому. Це внутрішній серйозний підхід до досягнення мети.
На просторах інтернету зустріла слова, які дуже точно описують те, що побачила в собі:
– Отче, я ходжу на сповідь багато років поспіль. А гріхи весь час одні й ті ж…
–Така природа гріха – прилиплива, – нудна, невідв‘язна…. Наче бруд на порозі в осінню пору. Помив-прибрав, килимок біля дверей витрусив – а завтра знову на підошвах нанесли, і знову помив-прибрав…
– Так ніякого терпіння не вистачить!
– Звісно, не вистачить – якщо зробити підтирання сенсом усього життя. Прибирання дому – добра справа, але дім призначений для чогось більшого, ніж тільки його мити і драїти: для життя в ньому. Якщо є ця радість від життя в домі, якщо любиш дім і тих, хто в нього приходить, хто в ньому живе – то і від трудів із прибирання не тошно, а головне, вони займають не перше та найважливіше, а СВОЄ місце.
Священник Сергій Круглов
Хочеться лише додати:
Коли Бог на першому місці – все інше на своєму!
Учасниця МГР «АЛЛАТРА» Яніна
