О, ранок. Есе

О, ранок. Есе

О, ранок! Знову задзвонив ні світ ні зоря цей будильник. Який будильник? Сьогодні ж субота! А котра зараз година? Всього 6:30, а будильник дзвенів виходить о 5-й?! Ааа, я забула його вимкнути на всі ці 3 дні вихідних. А може це і на краще. Вже другий тиждень я вмовляю себе піти помедитувати в ботсаду з чаєм по-китайськи, доки він пустий, доки потік людський не став перешкодою для занурення в царство зеленої пахучої трави і живого спілкування з природою. Так! Як сказав Вадим, посадила тіло, як на горщик, і в духовну практику – взяла себе в руки і в ботсад – туди, наповнюватися ароматами і чарами казкового лісу, дзвінким переспівом птахів.

Де ця дірка в огорожі саду? Не хочеться обходити цілий будинок, щоб не розгубити від запаху асфальту передранкового міста свого наміру зануритися в ароматне царство раннього ранку. Ого, як проросла кропива, всю дорогу заполонила собою, і дерево, що впало майже закрило шлях. Може хто з «зайців» ризикне кропиву обірвати? Ага, як би не так, з голими руками ніхто не ризикне, сюди б з косою... Коса в місті? Так сапи й коси – це знаряддя для села, а не столичного міста. Треба ж, навіть у сапи є ім'я – Фокіна, придумали люди таке пристосування... Вже посилюється дощ... А ось і дірка, і шлях всередину... Пройти крізь товщу густо вирощеної благородної посадки... о, що це за квіточки такі красиві на грядках, невже з такої краси виростає щось придатне для їжі?

І ось вона алея з нахилених ароматних лип! Яке диво, що навесні дерева зацвітають поступово! Спершу бузок цвів, за ним акація, і ось черга липи настає. Сплітаючись гілками і кроною своєю, вони створили наді мною затишне пахуче царство, мені безпечно і тепло всередині, не потрібно ховатися від дощу, не потрапляють краплі на мене крізь крону листя липи.

Ранок. Ботанічний сад

Моя улюблена поляна! Яка ж м'яка земля під товщою трави! Зняти туфлі, пройтися босоніж по ранковій росі... О ні, я краще ляжу на траві або сяду на той березовий пеньок зі спинкою. Які ж красиві ці три берізки! Колише вітерець їхні гілки, як волосся русалки на ставку, і листя сріблиться зранку. Але скільки ж тут мурах... Піду я далі... Ось та улюблена галявина, де ми колись пили чай з Володькою під деревом, повним дзвінких птахів, але всі вони замовкли, коли ми занурилися в тишу, а сторожові пси кругом нашого незримого простору всілися, перекриваючи шлях всім тим непроханим гостям, хто ненароком міг порушити нашу тишу... безмовність... Яке все взаємопов'язане і сплетене! Лише варто зануритися в глибину, все раптом замовкає, чи це не диво?

Але дощ посилюється, піду на улюблену лавочку з навісом, чайку поп'ю... Ого, як пощастило! Жасмін цвіте!!! Якраз біля моєї лавки. Тепер мій чай буде наповнений цим ароматом, і запахом дерев і дощу. Затишний простір. Ароматний чай. І внутрішня тиша... Свобода... Свобода від усього: від думок, дум і від того, що там зовні, вдома, на роботі, від суєти і планів, різних обіцянок... Мій чайний бог, Хоттей! Я п'ю пуер за здоров'я друзів, за пахучий ранок, за шелест листя, трель невгамовних птахів, що перегукуються між собою і за присутність невидимої мені суті! Все чудово зараз! Линуть потоком знання, рима на мене... 

utro-esse-5

Виявляється, все чого боюся я в житті, це зробити щось не так. Не так, як говорять чи хочуть інші. Тобто боюся того, що зроблю не те, що мене просять і не сприймуть моєї праці... Але ось зараз я вже не боюся, пуд солі з'їла я від свого страху. Точніше, мене 5 років лаяли, так що мій страх реалізувався, але зараз він абсолютно вичерпався. Тепер я можу робити те, що я вважаю за потрібне і не боятися нічийого осуду. Я відчуваю, що можу відстоювати і захищати ту лінію, яку гну, але за умови, що узгоджується вона з велінням серця мого...

Я чую поклик душі... Ура! Тепер пізнавши добро і зло, можу розправити плечі я, як крила... Я птах-фенікс, мені щоб відродитися, необхідно було заново народитися, із попелу... Пройти крізь приниження і ганьбу, прийняти себе, свою печаль і смуток – все те, що отруює мою суть і спотворює чистоту, веління серця, і відділяє від безмовності душі. Пройти крізь темряву душі своєї, і полюбити, зрозуміти, пробачити себе... Стати знову собою і знайти свій стрижень, свій спокій. О, що таке прощення серця мого? Це повірити у Його великодушність... Без віри в Бога я порожня, як цей лист опалий, що шарудить. І відпустити всіх близьких мені людей, дозволити їм йти своєю дорогою, не втручатися у вибір їхній так, як Він... Бути Великодушною, і навіть якщо їхній шлях спрямований у глухий кут, я лише можу стати прикладом для них. Тоді може, й вони за мною, підуть до Нього, туди де світло тече рікою.

Та темрява, що ці роки оточувала, знову відступила від мене. Вона дала прийняти і полюбити себе, відкинувши все із глибини мене: сумніви, обман, гординю, страх і осуд. Почути нарешті себе, свій чистий аромат, потік і світло, божественний світанок і пісню, і шелест хвиль з глибини душі своєї. Я, нарешті, взяти себе можу, і встояти під гнітом важких слів, якщо хто знову лаяти мене готовий. Тепер я знаю, ангел не народиться зненацька, ним треба ставати і бути готовим до випалювання в печі, як цей чайник глиняний в руках, щоб знайти безкінечну суть. Чи готовий ти пройти крізь темряву своєї душі? Адже якщо вдалося всередині себе побачити незримим оком душі ангела, то будь готовий побачити демона плоті, суть тіла твого, що відволікає від безмовності душі і шепоче казки в різних обличчях, а ти готовий спокуситися на чари хитромудрі його. Але в цьому тлінному світі злившись воєдино, ми приймаємо відображення його за ангельську суть, тішачи себе і засинаючи під голос свідомості.

Ранок. Ботанічний сад. Купавки

Ось закінчився мій чай, випивши останню заварку, піду в Едемський сад і подивлюся на білі купавки, які вже розпустилися. Спробую відчути і збагнути її суть, як колись розкрилася для мене ромашка. Я відчувала нутро її: проста і непоказна, прагнула стати, як сонце, відображенням Його. Не вибирала місце для Нього, росла, де доводилося. Не захищалася ні від кого, як троянда гострими шипами. Могла пройти крізь товщу товстого асфальту назустріч сонцю, і віддати себе, всю серцевину для Нього... Але не витримала тиску людей, під товщею перегною, потоком бруду... лише коріння збереглося, в пам'яті зберігши світло сонця, щастя, радість днів...

І ось в Едемському саду я. Зелений брудний ставок, він такий же брудний, як земля... Багатообіцяюче листя накрило воду зверху, а на них лежить вона, купавка моя, у спокої, тиші... Ніщо не може злякати, відволікти її від тиші: ні крапельки дощу, ні порив повітря. Пружні її пелюстки, чисті, сильні і нерухомі, як промінчики розходяться зовні, приховуючи щось в глибині... А ось я бачу – жовті тичинки. Вони зберігають усередині себе скарб дорогоцінний, насіння життя!

Трохи постоявши біля купавок, відкрилася мені божественна суть її. Виявляється всі страхи, напруга і біль – все розчиняється у воді. Мені треба тільки їх в собі побачити і – розчинити у воді... Не варто приділяти увагу межам моєї посудини – глеку, а лише воді, яка очищує і розчиняє – стати цією водою. Води повинно бути настільки багато, що і меж своїх не бачити, розчинити їх, в цьому суть! Вірніше океаном треба стати, тоді ніщо не зможе перешкодити мені бути собою.

Адже купавка, білий лотос мій, зростає безстрашна у воді, нічим необмежена. І бруд не липне до неї зовсім. Не турбують її думки інших, ні пропливаюча каламуть, вона зростає в турботі про любов до Нього, не чекаючи похвали, нагороди. Не жадає поблажливості інших, ні лаврів улесливих інших, віддає всю себе на благо. І в цьому суть її шляху: чим більше безкорисливості, відкинувши чужу увагу, тим ближче вона до світла, до Бога. І зростає її душа, прокладаючи шлях туди, до Нього, все віддаючи на шляху, що застуляє їй дорогу. І ось коли, побачивши світло, що виходить з товщі води, увібравши всю красу з безодні муті, розкривши пелюстки лише Йому, раптово пізнає себе в спокійній ніжній безтурботній суті. І причащається Ним...

Ось цю красу, відкритість, ніжність, безтурботність – все увібрати, вдихнути, зростити в собі хочу, і причаститися до суті маленької купавки.

 

18.06.2016
Автор: Ольга, Київ

 

Знайшли друкарську помилку? Виділіть фрагмент і натисніть Ctrl + Enter.


Це цікаво 73

Підписатися на новини



О, ранок. Есе - Рейтинг теми: 5.00 з 5.00 проголосувавших: 73
Схожі статті:


Коментарі
  • Юрий

    12.06.2017 09:54

    Благодарю Олечка за такие прекрасные строчки. Чувствуется что льется от Души. Что нет напряга думать как писать, а просто раз, и все течет как речка. Как ручей, как солнышко в груди, как море или океан Души, Души которая стремится к Свету. Любви тебе дорогая Олечка. 

    Відповісти
  • Татьяна

    10.06.2017 13:00

    Спасибо, Олечка!  Душа  напилась из чистого источника! Все эссе напоено светом и дышит свободой и любовью , переливается  . играет  бликами  отражения...   Каждое слово  проникает глубоко  внутрь души и рождает чувство сопричастности. Вот что значит Жить!  

    Відповісти
  • Nina

    10.06.2017 10:45

    Оленечка, спасиБО за прекрасное творение! Белый стих - эссе просто ЧУДЕСЕН! Начитка тоже проникновенно светла!

    Відповісти
  • Evgenia

    18.07.2016 12:36

    Спасибо за переданную теплоту утра в саду! Прошлась  вместе с автором, любуясь и чувствуя всю красоту окружающего пространства...

    А ещё, написанное стало хорошей подсказкой..

    ” Услышать наконец себя, свой чистый аромат, поток и свет, божественный рассвет и песнь, и шелест волн из глубины души своей. Я, наконец, принять себя могу, и устоять под гнетом тяжких слов, если кто опять ругать меня готов. Теперь я знаю, ангел не родиться вдруг, им надо становиться и быть готовым к обжигу в печи,..”

    Відповісти
Залишити коментар
AllatRa.TV онлайн


Архів матеріалів

Концепція