ОЦІНКА
Будь-яка думка – це свідомість,
будь-яка оцінка – це свідомість.
Із передачі «Свобода від диктатури
звіра всередині тебе»
Так чи інакше кожна людина намагається розібратися в собі, у своїх вчинках і думках, у вчинках і думках оточуючих людей. Щось здається очевидним і зрозумілим, щось викликає цілу низку запитань і спонукає шукати відповіді. Іноді такий пошук перетворюється на цілий заплутаний лабіринт… Лабіринт довжиною в життя людське. Вибратись із цього лабіринту можливо лише тоді, коли ти розумієш, що перебуваєшь у ньому, і є чіткі орієнтири, куди і як із нього вибиратися!
Таким орієнтиром для мене стали Знання, викладені в книгах Анастасії Нових і передачах за участю Ігоря Михайловича Данілова. Спираючись на Споконвічні Знання про двоїсту природу людини та Істинний сенс життя, пошук відповідей на внутрішні запитання стає захоплюючим, іноді – шокуючим, але таким, що допомагає не просто «пройти лабіринт», а вибратись із нього та піти прямо до своєї Справжньої цілі.
У даній статті хочу поділитися досвідом спостереження за своєю свідомістю: не з позиції норм моралі та правил поведінки, прийнятих у суспільстві, а з позиції тих емоційних реакцій, які виникали в мені «у відповідь» на ту чи іншу подію…
Звідки в мене виникає якесь ставлення до тієї чи іншої ситуації, вчинку, людини?
Звідки я знаю, як робити не можна, а як можна (особливо якщо це стосується чийогось негативного вчинку стосовно мене)?
Рівняння на еталон
Те, що 100 % думок мають оціночний характер, дуже довго «проскакувало» повз моє розуміння… Пара ситуацій допомогли побачити цю саму оцінку в думках. Але те, що виявила додатково, мене, м'яко кажучи, приголомшило…
Одна із ситуацій: донька дуже довгий час систематично запізнювалася до школи. Мене це сильно обурювало, дратувало, злило. Багато разів пояснювала їй, що так чинити – це виявляти неповагу до вчителів, що це некрасиво, що потрібно вчитися вчасно виходити з дому тощо.
Друга ситуація: я пішла вчитися на курси. І лише під завершення навчання зрозуміла та побачила спритний маркетинговий трюк викладача, який дозволив їй дати мінімум корисної інформації за пристойну грошову винагороду. А вже додатково вона пропонувала отримати «концентрат корисних відомостей», але, звичайно ж, за окрему платню… У мене в голові, як заїжджена платівка, крутилось: «Який обман! Хіба так можна?» і низка нехороших висловлювань про цю людину та її вчинок.
Варто зазначити, що назви тем курсу були прописані дуже докладно… дуже багато розумних і незнайомих слів, які за фактом приховували той самий мінімум корисної інформації. І навіть чоловік мені казав, що це все нісенітниця, і дивувався, як можна було розтягнути всі ці теми на таку кількість занять. Але на той момент думки в моїй голові радісно підскакували в передчутті чогось нового і недбало відмахнулися від цілком резонних (як з'ясувалося пізніше) зауважень чоловіка. Коли ж цей обман став очевидним для мене, коментатор у голові не запропонував обміркувати «свою легковажність», а люто накинувся звинувачувати викладача… Через час розбираючи ситуацію, зрозуміла, що нав'язлива думка у мене в голові «Який обман!» – це по суті констатація факту обману свідомістю Особистості. Сама полінувалася розбиратись, а потім сама ж і обурювалась… Звинувачуючи когось у зовнішньому, вона спритно відводить від себе «підозру». А я (Особистість) це все оплатила своєю Увагою. Але повернемося до оцінки…
В обох випадках я розуміла, що не хочу злитися, осуджувати і т. ін. Але в першому випадку ситуація повторювалася день у день, у другому – нав'язливо поверталась і крутилась у вигляді обурення та невдоволення в голові.
Якоїсь миті задумалась: як саме я розумію, що це погано? Адже це ж і є оцінка! Тобто, коли у мене в голові виникає судження про те, добра чи погана та чи інша дія, вчинок, ситуація, людина тощо – це вже оцінка… А от звідки вона береться, як формується, на якій підставі? У даному випадку мене цікавив саме момент «моєї емоційної реакції» на вчинки людей – це моя відповідальність, а не розбір вчинків із позиції добре це чи погано – це вже відповідальність кожної людини. Адже у кожної людини є «механізм розпізнавання» та знання, як правильно вчинити, а чого краще не робити – Совість.
У ситуації з викладачем у мене в голові звучала ще одна думка, дуже голосно та наполегливо: «я б так не вчинила!». Насамперед, знаючи про брехливість свідомості, зрозуміла і визнала чесно, що якби дала «волю» своїй свідомості, то вона б робила те ж саме з превеликим задоволенням…
У випадку з донькою не так явно та голосно, але звучала думка про те, що «ну я ж не запізнююся, з повагою ставлюся до людей...».
Осуд – ось чим були просякнуті думки в голові від гордині. За цим ховається бажання чинити так само, але я ж не можу собі цього дозволити. І коли ми не визнаємо в собі тих шаблонів, які осуджуємо в інших, то потрапляємо в капкан внутрішнього осудження. Вийти із цього кошмару можна лише тоді, коли визнаємо, що в нас теж це є. Визнавши, людина позбудеться осудження. Адже в такому разі вона не краща за іншу людину (а це і є корінь осудження!), а така сама, як і інша – тоді й осуджувати нема кого.
І тут мене «сяйнула думка»... «Я б так не вчинила», «Я так не роблю».
«Я… я… я…» – порівнюю всіх оточуючих мене людей, їхні вчинки та дії із собою, своїми вчинками та діями (якщо бути більш точним, то це порівняння дій інших свідомостей зі своєю свідомістю) і вже на основі цього порівняння формується оцінка «добре чи погано», а надалі вже – «ставлення» до ситуації, вчинку…
Я порівнюю все й усіх із позиції «я – еталон!», «я – краще за інших!».
У цей момент згадався фрагмент із передачі за участю І. М. Данілова «Благотворче суспільство об'єднує всіх» про те, чому людина «при владі» змінюється:
Виходить, що я настільки еталон для порівняння, що мені «прям навіть нікуди себе покращувати»? І при цьому я навіть близько ніякого відношення не маю ні до політики, ні до влади у прийнятих у суспільстві розуміннях. Але ця імперія влади та політика взаємин з оточуючими в мене вибудувана в голові! У центрі – деяке «я еталон», а навколо – уже всі інші: хтось ближче до еталона, хтось далі. Чим далі хтось від еталона, тим більше обурень і роздратування викликають вчинки та дії такої людини…
Але ж свідомість кожного працює за одними й тими ж схемами! Уявляєте, скільки в нас на планеті таких «я еталонів»? І кожен про себе думає «я хороша людина». Але навколишня дійсність споживацького формату свідчить про те, що думати так – це ще не означає бути такою… І виходячи із Знання про двоїсту природу людини, відповідь на запитання «а хто ж все-таки я?» стає ключовою в роботі над собою. Хто в думках постійно називає себе «я»? Адже людина – це насамперед Особистість, духовна складова, суть якої Любов!
Описані ситуації начебто різні… Але суть одна й та сама: поведінка та дії людини не відповідають стандарту «я еталон». І придивившись, починаєш помічати саме таку схему порівняння-оцінки у себе в голові буквально на кожному кроці.
А звідки взагалі взявся цей «я еталон»? Адже це «я думаю так про себе» – це думки, які крутяться в голові про те, яка я хороша, правильна, як чудово я вчиняю… Якщо я знаю, як правильно і по совісті вчинити, і роблю так, то навіщо мені в голові прокручувати це все у вигляді думок-міркувалок? Щоб звеличити себе? Себе – це кого? І перед ким? Адже це все відбувається у мене в голові! Для чого мені всі ці «доводи»?!
Я (Особистість) знаю, як правильно. Ставлю завдання свідомості до виконання (вкладаю увагу). А потім свідомість починає цю просту правильну дію втілювати у слова, описувати, підносити гординю, думати про себе добре, яка «я хороша»... Особистість – це духовна складова кожної людини і вона від самого початку хороша, добра, любляча! І ще один важливий момент: Особистість думати не вміє! Саме обмірковуючи та промовляючи це все в голові, свідомість перетягує на себе увагу і звеличує вже себе перед Особистістю! Сатана намагається стати богом для Особистості...
Бізнес-план егоїста
Наведу ще кілька прикладів того, як і з якої позиції відбувається оцінювання ситуації.
Захворіла дитина. Думки: на роботу (я) не піду, теж взагалі-то непогано – відпочину, але мені потрібно бігати, перевіряти температуру, вмовляти випити ліки, вночі підскакувати, якщо «раптом чого»... втомилася «піклуватися», краще б я на роботу ходила... Про те, що дитині не дуже добре і потрібна моя допомога і турбота – думка лише промайнує тихесенько і не наполегливо, десь «на задньому фоні»!
– Мамо, я після заняття хочу зустрітися з друзями і додому приїду сама. Думки: а мені тепер переживай і сіпайся, коли ж вона буде вдома, а якщо знову захворіє – знову мені навколо неї бігати… (це не турбота про те, щоб дівчинка підліткового віку не потрапила в небезпечну ситуацію в темний час доби, не про її здоров'я... це «турбота» про себе – як мені це все потім розрулювати).
Безлад у кімнатах дітей, якийсь «не такий» зовнішній вигляд дітей, «не така» поведінка дітей. Думки: це ж усі навколо будуть думати, що я така, що я не змогла навчити дітей… (піклування не про дітей, а про те, щоб про мене думали добре!) Хоча, якщо поставити собі запитання: а як часто я взагалі думаю про інших людей і чи має це якесь значення для цих «інших» людей? – виявляється, що, зазвичай, я думаю виключно про себе, а не про цих «інших», які так само зайняті переживаннями «про себе»...
Будь-яку подію свідомість оцінює з позиції турботи про себе: вигідно мені це чи не вигідно? чим це мені загрожує? що я із цього отримаю? я головна (керую, контролюю, доміную) чи ні (керують мною, контролюють мене, домінують наді мною)? виживу я чи це загрожує мені небезпекою? чи маю я щось робити (брати на себе відповідальність за вирішення якихось завдань) чи мене це не стосується? Чи є в такій оцінці людяність, доброта і турбота про оточуючих? Відповідь очевидна…
І ще одне важливе запитання, знаючи про двоїсту природу людини: «турбота про себе» – це про кого? Адже, погоджуючись із такими думками, виходить, що «дбаю» про сатану в собі, про його програми… Істинна ж турбота про себе (про духовну складову) – це турбота про те, щоб кожну секундочку відчувати Любов…
Програмна установка «оцінка 2»
Мав бути похід у гості. У голові крутилися думки: «як я туди не хочу, даремно витрачений день» і подальше ниття в тому ж руслі. Коли помітила це, виникло запитання: а хіба це не оцінка? Хто мені в голові розписує майбутню подію в негативному ключі? Виникла невелика пауза в думках... і мені подумалось: «а із чого це я вирішила, що день пройде якось погано? чого це мені свідомість тут малює негативні програми? Адже це може бути чудове спілкування з близькими людьми»... І тут виникло ще одне запитання: а хто це у мене в голові знову-таки ОЦІНЮЄ майбутню подію з такого «позитивненького» боку? У цьому місці «духовний актор» запнувся і несміливо спитав у голові: а що ж тоді думати? А навіщо мені про це думати? Тим більше, коли Я цього не замовляла!
«Я втомилася» – ще один варіант оцінки, який помітила. Прийшовши додому після роботи (ця ситуація тривала не один день), був стан, ніби мене накрило масштабною хвилею втоми. Сил не було ні на що і навіть було присутнє таке «відчуття», що навіть думати в мене немає сил… Але завдяки книгам Анастасії Нових і передачам за участю Ігоря Михайловича Данілова є знання, що думки постійно прокручуються, без зупинок… Придивилася до того, що «я думаю». У голові, як заїжджена платівка, повільно та ліниво, по сотому колу те саме пропливало: «як же я втомилася… нічого не можу… сил немає… руки–ноги гудуть… все тіло розвалюється… взагалі нічого не хочу… тільки спати… ».
Зараз уже є розуміння, що я – не тіло, я – не свідомість, що я – Особистість – не маю жодного стосунку до того, що тіло стомлене, до того, що звучить у голові… На базі цього розуміння «дійшло», що вся ця оціночна платівка в голові (з докладним описом стану тіла) – це ще й програмуючий наказ, якась «афірмація». Тобто коли приходить думка, і я приймаю її як «свою», погоджуюсь із нею, то програма, закладена в ній, спрацьовує на всі 100%! Але якщо я з нею не погоджуюся (що й зробила наступного дня), то вона абсолютно не працює! Тільки починає вона свою пісеньку крутити «я втомилася» – тут же згадую: «Стоп! Це брехня!» Перевірила практично: при абсолютно такому ж фізичному навантаженні на роботі стан тіла відчувається не «розбитим коритом», а… тіло й тіло, так – працювало, так – було навантаження… треба ще щось зробити? – добре, роблю… Ця тотальна втома розчинилася, ніби й не було її зовсім.
А скільки таких «настановних афірмацій» я чую в себе у голові щодня з різних приводів (припускаю, що є ще й ті, які поки що не «помітила»)?! «Набридло все», «дістали всі»... на кожному кроці оцінка, скрізь і всюди! І все це впереміш із командами, що я повинна відчувати, у вигляді думки «мене це злить (обурює, дратує, ображає, зачіпає, чіпляє)»... КОГО? Духовну складову, суть якої Любов?! Це навіть у логіку не вписується!
Міні-фантазія, картинка
Уявімо: їду я автомобілем із бортовим комп'ютером (можливо навіть, що це деякий космічний автомобіль, у деякому космічному просторі. А бортовий комп'ютер (БК) – деякий керуючий цим пристроєм елемент. БК керує процесами, що відбуваються в машині, включає фари та підсвічує те, що вважає за потрібне-важливе, а для водія виводить на екран відповідну картинку «реальності» в цьому космічному просторі). Їду довго, складною дорогою. І тут бортовий комп'ютер раптом заявляє: «втомилася (він у мене дівчинка)... колеса зараз відваляться...» Але ж я (водій) розумію, що БК дуже сильно лукавить, що автомобіль достатньо заправлений паливом і може доїхати до найближчої запланованої стоянки, де можна «підкрутити–підкачати» колеса…
Або їду я дорогою (вона в нас дуже широка – цілий космос) і бачу, що на цій же дорозі якось дивно «петляє» інший автомобіль, та ще й прикрашений якось не так, як мій… А бортовий комп'ютер обурюється: «та що це взагалі таке?! як так можна? дратує! Бібікай! Гучно! Нехай знає, що так не можна!» Але якщо цей автомобіль зовсім не заважає моєму руху, не несе небезпеки для інших учасників руху, – просто він «інший», зі своїм БК, своїм водієм… навіщо мені йому бібікати?
Якщо щось дратує і злить мою свідомість, це не означає, що автоматично це має дратувати і злити мене (тим більше, що моя істинна сутність не вміє ні дратуватися, ні злитися). Водій приймає рішення: слухати та виконувати пропозиції (навіть коли вони у формі наказу – це лише пропозиції) бортового комп'ютера або ігнорувати їх, тим більше, коли вони дурні та не несуть жодної користі водію.
Замість підсумків
Отже, спробую скласти деякий збірний образ цього «оцінювача» – свідомості. Егоїст, із роздутою манією величі та переконаністю в тому, що він є еталоном для порівняння. Лише у вкрай поодиноких випадках він визнає, що порівняння не на його користь і намагається підтягнути планку на потрібний рівень. Всі ситуації та події розглядає з позиції вигоди або небезпеки для себе, дуже хоче отримувати максимум вигоди при мінімумі зусиль. Здатна програмувати стан тіла й «емоційний фон» мислеустановками, що постійно повторюються (знову ж: максимум вигоди при мінімальних витратах із позиції свідомості). Варто також відзначити, що на тлі «я еталона» є і самопринижуючі установки: я ні на що не здатна, у мене нічого не виходить – деяке ниття з підтекстом «лягай і вмирай, програла». Хитрий, спритний, таємнодіючий маніпулятор-диктатор із роздутою гординею, який переслідує єдину мету – завантажити якомога більше енергії (привернути увагу Особистості), щоб вижити…
Я припускаю, що «помічені» варіанти того, як відбувається оцінка – це лише мала частина інструментарію свідомості.
Дуже радує той факт, що помітивши та витягнувши назовні такі думки-оцінки, коли наступного разу вони намагаються «залізти до мене в голову», я їх уже «впізнаю»! Вони стають «видимими» у схожих ситуаціях і вже набагато легше відразу відмовлятися від усіх цих порівнянь із собою оточуючих людей та настановних програм на кшталт «я втомилася»…
У процесі написання статті прийшло таке розуміння: свідомість оцінює будь-яку подію, будь-яку ситуацію – вона не вміє інакше! Вона не знає та не розуміє, як це «без оцінки». Свідомості необхідна певна точка координат, від якої вона може відштовхуватись. І цією точкою є «его»! Вона запрограмована на сприйняття інформації через оцінку й інакше не може… По-іншому може лише Особистість – духовна складова, суть якої Любов.
Свідомість – інструмент, яким потрібно навчитися користуватися. Програма оцінки в ньому закладена від самого початку – просто потрібно правильно використовувати цю функцію свідомості, поміняти знак мінуса на плюс. Підказка (практична рекомендація) «що із цим робити» є в передачі за участю Ігоря Михайловича Данілова «Свобода від диктатури звіра всередині тебе»:
Найважливіший орієнтир у роботі над собою озвучила Тетяна в передачі «СВІДОМІСТЬ І ОСОБИСТІСТЬ. ВІД ЗАВІДОМО МЕРТВОГО ДО ВІЧНО ЖИВОГО»:
Найважливіший орієнтир у будь-якій ситуації – це відповідь на запитання: чи відчуваю я Любов зараз? Адже для Особистості точкою опори є почуття Любові.
Учасниця МГР «АЛЛАТРА» Яніна
