Щастя, яке з тобою завжди
Ранковий мокрий сніг, який тане через декілька годин після приземлення. Краплини води, які падають і утворюють неглибокі ямки в землі. Сніг, що прилипає до рук. Калюжки, скрізь калюжки: не брудні, а самі що ні на є чистенькі; водичка, яка ще пару годин тому лежала снігом на даху.
Сиджу, пишу, і чомусь згадую все це. Це в дитинстві було, цим дитинство пронизане: пора щастя і відносної свободи від свідомості (якщо в цьому світі можна бути вільним від свідомості).
Безпричинна радість і трепетне чекання всередині чогось, чогось хорошого і великого. Чекання того, що тобі дадуть щось таке, від чого ти станеш щасливим ще більше, що підійме тебе на неймовірну висоту.
Це виходить із грудей, це природно і це є ти. Немов слухняний раб, тіло виконує будь-який твій наказ, будь-яке твоє бажання. Ти його не відчуваєш, воно може все, тільки ти забажай. Якимось незрозумілим чином те, що є у тебе в грудях, те, що звідти виходить, рухає тіло.
Ти світлий, ти радісний, і незрозуміло чому повинен бути смуток, чому повинно бути нещастя і розчарування. І в чому? Ти – сила, і ти можеш все. Для тебе не існує сумнівів. Для тебе не існує страху: страху смерті і страху втратити все – Це стан. І як це можна втратити, і хіба це можна втратити? Це ж природно, це ж так і має бути, і це так просто. Як собі можна уявити інший стан, стан відмінний від того, у якому ти знаходишся? У якому ти є? Невже це можна втратити? Це все одно, як втратити голову. Невже ви бачили людей, які живуть без голови? Хто це бачив?
О, Господи! Як же це було просто колись. Як же це було легко і приємно. Та пора, коли ти цілком і повністю в радості. Внутрішня радість переповнює тебе, і ти у цьому світі граєш. Граєш зі всіма. Коли у тебе немає ворогів, та і як вони у тебе можуть бути, звідки їм взятися? Це ж просто немислимо. Ти навіть слова такого не знаєш. Коли все і вся випромінює любов, у всьому бачиш тільки радість, для тебе не існує слова «нудно». Невже може бути нудно, коли, кидаючи погляд, у відповідь отримуєш посмішку?
Як же трапилося, що чарівна лампа, яка горіла в грудях, несподівано згасла? Чи згасла? І чи несподівано? Що ми зробили такого, що із ангела перетворилися на демона, та так, що стали противними самі собі? Чи замислювався кожен із нас: чому ми, істоти, наповнені любов‘ю, «несподівано» стали до того нетерплячими і мерзенними, що кожна людина і кожна дрібниця почала дратувати нас?
Ранковий сніг. Я і зараз відчуваю, спілкуюсь із тими почуттями, які наповнювали мене, коли я був ще дитиною. Під час духовних практик мені відкриваються ті почуття, про які я встиг забути.
Відкриваються? Ні, згадуються. Я пригадую почуття. Почуття, давно забуті й заховані дуже глибоко. Мені здається, що людині потрібно не відкривати у собі Духовний світ, як щось незнайоме і нове, а просто пригадати. Як коли бачимо невеликий фрагмент із давно забутого фільму, ми відразу пригадуємо його цілком і повністю. Так і тут: за невеликим чуттєвим спогадом із дитинства відновити всю картину, картину Духовного світу. І для цього достатньо одного «кліку», щоб увесь туман розсіявся, не слухати, коли вона каже «не згадаю».
Просто потрібно пригадати все. Пригадати як це було, і повернутися до цього.
Наведу дуже простий приклад, думаю, багато з нас із цим стикалися. Уявімо, що ми народилися і виросли у якомусь будинку, де нас оточували наші іграшки, предмети меблів і т.д. І, ставши трохи доросліше, ми переїхали в інше місто. Через деякий час ми повертаємося назад, і взявши до рук старі іграшки чи глянувши на потертий дерев‘яний стілець з кривими ніжками, ми згадуємо своє дитинство, своє колишнє життя. У книгах з цього приводу зазвичай пишуть «нахлинули спогади» чи «давно забуті почуття».
А чи замислювалися ви над тим, звідки вони нахлинули? Адже якщо трохи поміркувати, то знайдеш відповідь на це питання. І не тільки на це.
Треба тільки питати, ставити собі запитання.
Або інший приклад, але вже із дорослого життя.
Людина через необізнаність шукає свою другу половинку. Людина шукає довго і, не дивлячись на безліч варіантів, задовольняючи свої сексуальні потреби, вона не знаходить те що шукає. Коли ставиш їй запитання «що тебе не влаштовує?», отримуєш цікаву відповідь: «Я шукаю ту, яка буде давати мені емоції» чи «буде заряджати мене».
Давайте поміркуємо над сказаним. Людина шукає те, що буде її наповнювати. У пошуках наповнення, власного наповнення, вона упускає із виду саме головне і очевидне, знову ж таки не замислюючись і не ставлячи питань.
Закохавшись у людину, ти відчуваєш, як кажуть, незабутні почуття, яких не хочеш позбутися. Сам цей стан приваблює, і в погоні за цим станом багато хто, проживши із чоловіком або дружиною десятки років, розривають відносини і прагнуть до тієї чи до того, у кому ці почуття як їм здається знаходять.
Але тут є один момент. Оспівуючи об‘єкт кохання, людина упускає із виду найголовніше: почуття зароджуються у тобі та виходять зсередини назовні. Вони живуть у тобі, і всього-то потрібно розібратися в одному моменті: що сталося, що ти їх відчув? І, розібравшись, далі в «алгоритмі запуску почуттів» «викликати» їх у будь-який зручний тобі час, а ще краще – не розлучатися з ними взагалі.
Найприкріше у тому, що багато хто вважає можливим прояв почуттів лише закохавшись, тобто знайшовши другу половинку. Коли запитуєш: «Що сталося з тобою, коли ти побачив її або його?», отримуєш приблизно таку відповідь: «Я забув про все» чи «Перестав думати».
Ось де криється відповідь на всі питання. Проявивши інтерес і направивши увагу до деякого об‘єкту чи предмету, ти заспокоюєш потік думок, і від того із тебе ключем б‘є фонтан почуттів. Це і було в дитинстві, коли свідомість не заважала тобі досліджувати оточуючий світ. Тому у кожному листочку дерева радості було більше, ніж від триповерхової вілли, на яку ти витратив багато років і нервів. У дорослому віці такий стан проявляється рідко. І не тільки, коли ти зустрічаєш цікаву особу протилежної статі. Подібний сплеск часом виникає, коли тебе «зачаровує» якийсь пейзаж. На мить, зупинивши політ думок, отримуєш у винагороду хвилю почуттів. Ця хвиля надихає, знімає втому і наповнює бадьорістю. Але хитра свідомість і тут як тут: вона швидко це натхнення спрямовує на щось матеріальне. Після цього, скільки б ти не дивився на цей пейзаж (зараз чи через деякий час, навіть під час наступних відвідин цього місця), ти не відчуваєш нічого подібного до раніше пережитого.
А причина ось у чому. Свідомість орієнтує людину на матеріальне, примушуючи домагатися успіху в зовнішньому. Але успіх у зовнішньому не може дати внутрішнього наповнення, відкрити глибинні почуття, але ж саме вони роблять людину по справжньому щасливою. Це споконвічний обман, що людині для того, щоб бути щасливою, потрібно отримати щось ззовні, а насправді їй потрібно звернути увагу на те, що у неї вже є, що було з нею завжди. Дорослі – це обдурені дияволом діти, які забули те, що щастя і внутрішня Любов, яка лине зі світу Бога завжди з ними. У дитинстві це почуття справжньої безкорисливої Любові, що виходить із Душі маленької людини, робило світ таким дивовижним і незабутнім. Яким же чудовим стане світ, коли дорослі відкриють у собі безкінечне джерело Любові!
«Вчіться відчувати. Духовний світ не обманює»
Із передачі «Свідомість і Особистість. Від завідомо мертвого до вічно Живого»
Учасник МГР «АЛЛАТРА» Ельнур
