Казка. Фея на ім’я Шамсі

Казка. Фея на ім’я Шамсі

А ви знаєте, що на нашій улюбленій Землі існує безліч чарівних країв? Не знаєте? Ну як же... Ах, ну звісно, адже ми звикли дивитися на навколишній світ очима зовнішньої людини, а внутрішня у нас часто спить. Їй нудно дивитися на всю цю буденність, сірість і передбачуваність, на яку ми звертаємо свій погляд, ось вона і засинає. Якщо б ми частіше звертали свою увагу на ту красу, яка кружляє і танцює навколо нас  кожної миті; на ту бескінечність, яка так часто відкривається нашому погляду: на світанку, на заході або пізно вночі, коли зірки і Місяць стають нарешті видимими і щедро діляться з нами своїм лагідним, привітним і таким чарівним сяйвом... Піднімеш голову, поглянеш у небо, і здається, що всі ці зірки і Місяць раптом разом опинилися у тебе в грудях, десь глибоко-глибоко всередині тебе. І ти дивишся, дивишся в цю глибину і пропадаєш, губишся в ній. Здається, що вже не тільки зірки в тобі, але й ти серед зірок. Вони щось говорять мовчазливо. Щось таке неймовірно важливе, що неможливо передати словами . Тільки вмістивши в себе все це сяйво, можна зрозуміти... Але не передати. А той, хто вмістить, той і сам все зрозуміє. Без слів. І ви тоді з ним вже не будете такі далекі. Адже бескінечність у вас одна і та ж...
 
Так от якщо б дивилися ми частіше в цю бескінечність, то, звичайно, наша Внутрішня Людина прокинулася б на мить і скоріше розкрила б очі, щоб не пропустити нічого важливого. А для неї така важлива ця Краса. І як вона бачить її! Зовсім не так, як ми. Якби вона прокинулась, то і ми б змогли побачити цю красу ось Так. А побачивши, вже б ніколи не забули про Неї, і весь час намагалися б додивитись просту мить до Неї. Без цього життя вже не здається веселим і цікавим. Воно порожнє без цієї Безкінечності.
soul-chibi
Отже, про чарівні краї. Їх дуже багато на нашій Землі. Сказати по секрету? Не висмієш мене? Насправді, кожен сантиметр Землі належить до того чи іншого чарівного краю. А іноді й до декількох одразу - і так буває. Бувають чарівні краї зелені, бувають білосніжні, бувають чарівні краї без краю. Так-так, все буває на цьому Світі, просто ми не бачимо. Пам'ятаєш, ми ж звикли жити в передбачуваній сірості і дуже рідко заглиблюємося в безкраїсть, про яку ніколи не можна сказати напевно, і в цьому весь фокус. У ній дуже багато цікавого. Тільки от шкода, що розповісти я цього всього не можу. Але ти можеш сам дізнатися. Ось прямо зараз. Зітхни глибше. Видихни. Простеж за тим, як повітря наповнює твої легені, як кисень розноситься кров'ю по всьому тілу... Відчуваєш, як краса наповнює кожну клітинку і оживляє її? Так ти весь світишся Нею! Ти не досадуй, якщо раптом одразу не побачиш, до цього потрібно звикнути... У зірок запитай, вони тобі розкажуть краще за мене.
 
Отже, серед інших чарівних країв був один, який носив назву Сонячний. Сонячний край – так і називався. Тому, що прекрасне Світило дуже рідко залишало його. Воно щодня будило його рано вранці, простягаючи свої добрі промені по всьому простору краю, нікого не залишаючи обділеним. І на заході також розповідало цьому чарівному місцю свої казки. Промені розповідали казки, тихо-тихо, так само, як зірки. Вмістиш світло – зрозумієш казку, і вона зробить тебе щасливим… В одному з таких країв жила маленька фея Шамсі.
 
Шамсі була такою ж феєю, як і багато-багато інших : її подруги, брати, сестри, батьки і друзі. І як і багато хто з них, Шамсі також не мала найважливішого – того, без чого фея перестає бути справжньою феєю. У неї не було крил... «Так що ж це за чарівна країна, де всі феї без крил обходяться?», – запитаєш, напевно, ти. Так, на жаль, так сталося, що всі феї раптом забули про те, Хто вони такі. Народжувалися все ще крилатими. І так жваво літали, такий гарний був їх політ... І вчити нікого не треба було. Все вже знали. Та ось якось поступово спускалися на землю, звідки дорослі феї, які вже втратили крила, активно махали їм руками, закликаючи спуститися до себе. Вони спускалися: бо батьків потрібно слухатися. А знизу все зовсім не так, як було Там. Тут всі речі здавалися такими великими і значними, що закривали собою щось дійсно Важливе. Те, що дуже добре було видно з Висоти вільного польоту.
 
Всі ці речі наступають на тебе, оточують своєю громадою, а ти все жмешся і жмешся від них, закриваючись внутрішньо від цього кошмару, а разом з ним і від сонячного світла, яке перестаєш бачити за темрявою. І ти, головне, і не підозрюєш, що крила у тебе насправді є. Є, і нікуди вони не зникли, а просто сховалися, заплуталися в твоєму тісному одязі. І щоб знову злетіти, досить тільки твого щирого бажання: «А мені б злетіти...».

Та феї не хотіли. Їм і тут, на землі, було цікаво. Адже серед темряви речей іноді траплялися блискучі скельця, блискучі камінчики та інші привабливі дрібнички, які так цікаво було розглядати в темряві. Ну і що, що вони маленькі, майже всі однакові і зовсім не схожі на нескінченний простір Сонячного краю? Феї вже й забули, що бачили його колись. Так, такі забудькуваті феї...
 
Так от і Шамсі: заховала в одяг колись свої крила і стала землехідною. Розучилася літати. Тільки частенько відчувала маленька фея, що щось немов свербить у неї за спиною, рветься назовні з вузьких лещат одягу. З багатьма таке було. Але всі ховали це, боячись, що їх не приймуть інші, не зрозуміють, засміють, перестануть звертати на них увагу, будуть дивитися як на диваків... З усіма так було, і всі боялися і ховали крила. А в деяких вони не ховалися. Весь час наполегливо свербіли за спиною: так, що і скельця не можна було спокійно розглядати. Поневолі через це відчуття доводилося піднімати голову вгору, а там... А там, у темряві, запалювалися зірки. І розповідали, все розповідали про щось важливе. Але так тихо, що нічогісінько не можна було почути. А все тому, що спустившись з Неба на землю, феї знаходили дбайливого Гіда, який водив їх по Землі, дуже балакучого і галасливого. До того ж, він якийсь зовсім вже був ненадійний. Весь час заводив кудись не туди. Ті, хто не спускався з Неба, називали його Сусаніним, тому що бачили, як він заводить людей у глибокі, темні нетрі, де люди страждали і думали, що у них немає виходу. Але крила завжди були у них за спиною... Це було видно з висоти. А ті, хто ходили, не бачили цього й продовжували вірити Сусаніну.
 
Шамсі теж вірила. Охоче йшла, куди він покаже. Повторювала за всіма, щоб не здаватися чудною: засміють же. Тільки от крила свербіли, і все не давали жити спокійно. То бувало, вилізе перо із-за спини. А вона його все ховала... Та ось тільки  одного разу підняла-таки голову в небо і не опустила одразу, як раніше, а вирішила затриматися подовше. Що ці скельця та камінці: всі повторюються...
 
Так довго вона ще ніколи не дивилася на зірки. Місяць здавався таким великим, таким близьким. Шамсі прикрила очі і відчула, як її Душа вимірює відстань до місяця. Вона виявилася такою коротенькою, що Шамсі вмить подолала її і обійняла Місяць своїми маленькими, невмілими ручками. Але Місяць не ображався. Він завжди був радий обіймам і дуже охоче прийняв фею в свої, зігріваючи її ніжним теплом... Так, зависнувши на висоті, фея обіймала цей добрий місяць, як раптом почула таку тишу, що, здавалося, навіть серце її завмерло. І в цій тиші зірки стали чутні...
 
Вони розповідали Шамсі казки про все, що бачили самі, перебуваючи на Небесах... Розповідали про неосяжний Чумацький Шлях, про сонечко ясне, яке кожен день світить феям незважаючи на те, що вони не хочуть на нього дивитися. Зірки розповідали навіть про глибини Світового Океану. Але це було так тихо, що навіть незважаючи на те, що Гід її давно заснув, Шамсі все одно не могла розчути слів про те, що ж Там, у глибинах Світового Океану. Вона беззвучно звернула свої очі, повні благання, до зірок, безмовно просила розповісти про ці Глибини. Але зірки мовчали. Лише виблискували своїми промінчиками і так само мовчки відповідали Шамсі: слухай.... І фея слухала. А пізніше, вранці, коли зіркам і лагідному, тепер  вже улюбленому Місяцеві, пора було розчинятися в променях світанкового Сонця, Шамсі раптом обернулася назад і побачила крила, які так довго нагадували їй про себе, а вона їх ховала...
 
Так дивно і ново було це почуття. І все ж, незважаючи на це, Шамсі занудьгувала по землі... «Ну ось, – подумала вона, – зараз спущуся вниз. Одним вічком тільки подивлюся, як там, і що. Чи все в порядку з друзями. Напевно щось цікаве у них сталося. Можливо, хтось знайшов нове скельце, якого ще ні в кого не було...» Так прокидався турботливий Гід. Він одразу нагадав Шамсі, що у неї безліч справ, які вона має безсумнівно встигнути виконати. Він чемно показував їй дорогу: до одного пункту призначення, до іншого. Потім починав підганяти: «Для чого тобі Небо? Адже так багато справ тут. Біжи швидше, не встигнеш!» У цій гонитві Шамсі зовсім забула про ті казки, які розповідали їй зірки. А коли згадала і підняла голову в небо, то раптом жахнулася, що знову розучилася літати. Але це тривало не довго. Пам'ятаєте? Адже головне – це щире бажання злетіти. І злетіла...
 
Тепер Шамсі періодично стала підніматися до Небес. Причому не тільки вночі, але і вдень. Та чим більше пізнавала маленька фея простори Небес, тим більше вона розуміла, наскільки ще слабенькі її крильця, які відвикли від тривалих перельотів, і наскільки недовговічне її бажання літати. Час від часу Шамсі згадувалися скельця і камінчики, що залишилися на Землі, і знову вона спускалася вниз. І не виявивши нічого нового, тільки засмучувалася... Але літати не переставала. І слухати казки теж…
dusk-chibi
І ось одного разу, розповіли їй зірки таку казку... Виявляється, тут, на Небі, всі душі фей єдині. Ті, хто літають, знають про це і відчувають. Але крім того, є ще більш близькі душі. Вони не особливі якісь, ні. Адже всі – з одного єдиного Джерела, тому й повертаються до Нього, на Небеса, і всі знову стають єдині. Але бувають такі випадки, коли Творець, створюючи Душу-крапельку, вже відправляє її на землю, але в останній момент вона чомусь розділяється на дві частини і замість однієї крапельки-Душі виходять дві.... Прибуваючи на Землю, крапельки потрапляють в фей і ті восьмого дня від народження оживають завдяки тій самій крапельці, що потрапила в них... Тільки ось ці крапельки – єдині на Небі – на Землі все ж залишаються відокремленими одне від одного, хоча можуть і не підозрювати про це. Але якщо вже знайдуться... То ніякі Сусаніни не втримають: настільки великим буде бажання злитися знову і стати єдиною Крапелькою (а це можливо, тільки піднявшись над Землею і дослухавши ту казку, про глибину Світового Океану).
 
Шамсі часто сумувала: вона розуміла, що їй вже набридли всі ці однакові скельця і камінчики, всі ці сірі, величезні (звідси, знизу) будівлі і вузенькі вулиці, де і погляд свій розкинути ніде було: весь час стикався він з чим-небудь неприємним або сумним... А залишатися на Небі все рівно не виходило. Все тягнуло і тягнуло її на Землю. Часто стала згадувати Шамсі про останню казку зірок. «Цікаво, а чи не відокремилася я від великої Крапельки?», – замислювалася вона... Замислювалася, заглядала в обличчя знайомим і незнайомим феям. Але ні в одному не знаходила і натяку на близькість. Всі були дуже рідними, Шамсі це добре відчувала і знала, так як вже бачила це з Висоти. Але все ж...
 
«Та ну їх, ці думки, краще вже літати вчитися впевненіше, а крапелька ця, коли вона і є, то сама знайдеться, коли час прийде». Так і вирішила сама  собі маленька фея. І що ти думаєш, забула вона про другу крапельку? Звичайно, ні. Кожен день згадувала. Але літати не переставала: Там вона вже була єдина з усіма, і з тієї самої крапелькою, яку так завзято шукала, теж.
 
І ось одного разу, рано-рано вранці, прекрасним і свіжим ранком прогулювалася Шамсі в своєму Сонячному краї в пошуках красивого і тихого місця, від якого вона могла б відштовхнутися і полетіти. Багато було таких місць. Одні були привабливі своєю тишею, інші – шепотінням листя і відблиском світла, пестливими крильцями, які в такій доброзичливій атмосфері вмить розправлялися і підхоплювали фею, несучи в прекрасні Небеса, сіяючи чистотою, перебувають у гармонії і спокої.
 
І ось, літаючи в бескінечному просторі рідного Неба, маленька фея побачила на землі мандрівника. Озирнувшись навколо, вона помітила, що залетіла досить далеко від свого дому на Землі. Але це не важливо, адже Небеса скрізь єдині. Мандрівник чимось привернув увагу Шамсі, і вона залишилася спостерігати за ним. Він ішов стежкою серед широкого-широкого степу і щось акуратно і дуже дбайливо ніс у своїх руках, намагаючись не впустити. «Що ж це таке у нього там, у руках, – подумала фея, і як дбайливо він несе це, як ніжно притискає до грудей. Здається, що йому це дуже й дуже цінне...» Забувши в своїй цікавості про пристойність, Шамсі спустилася нижче, щоб розгледіти, що ж все-таки ніс мандрівник. І раптом він підняв на неї очі, а в них ось так раптово та одразу позначилися міріади зірок, які бачила фея у той найперший день, коли звільнилися її крила. Але не тільки зірки були в цих очах. Здавалося, ніби вони вмістили в себе все, а заодно і Душу Шамсі... Не в силах відірватися, вона довго-довго дивилася в ці дві безодні і втрачала себе в них, як втрачала себе в бескінечності... А можливо, і ціла бескінечність була в цих очах?
 
Мандрівник, не рознімаючи рук, також продовжував дивитися на фею, а потім раптом посміхнувся. І посмішка ця веселкою пройшла через серце Шамсі, заливши собою все Небо в межах осяжності.
 
«Гей, ти що там робиш?» – запитав мандрівник, а голос його вливався прямо в Душу маленької феї, яка все ніяк не могла відірвати погляду від цих очей, все губилася і губилася в них. О, Творець, яка солодка була ця розгубленість...
«Я... Дивлюсь на зірки...», – зовсім вже розгубившись, відповіла Шамсі.
 
А мандрівник не відповів нічого, тільки посмішка знову освітила уста його, а потім розквітла в Душі феї тією самою квіткою, яку незнайомець так дбайливо ніс у своїх руках весь шлях. Тільки незнайомцем він вже не був. Адже бескінечність в ньому була та ж сама, що і в Шамсі, а тому він зробився для неї самим близьким другом. Ось так одразу, одномоментно, немов не існувало ні часу, ні відстані. А може і правда, не існувало? Зірки якось і про це розповідали...
 
«Як звати тебе, світлий мандрівник?», – запитала маленька фея.
«Альфілах», – відповів мовчазний співрозмовник. А потім очі його промовили: «Ти зачекай, я теж до тебе піднімуся».
 
Тихо, з пильною увагою, Шамсі стежила за тим, як за спиною Альфілаха розкривалися прекрасні, білі крила. Такими красивими і такими легкими вони здавалися їй, немов пелюстки квітки Лотоса... Ніжні і м'які, вони вільно підняли мандрівника над Землею. І вже тут, у рідному Небесному просторі, коли вони раптом відчули в собі таку Бездонність, таку Свободу, таку причетність Вічності, обидва зрозуміли, що... Що не можна передати словами того, що говорять зірки, але лише пірнувши глибше у свою Душу, залишивши на землі всі скельця і камінці, і розчинившись у безкрайності, можна зрозуміти, про Що вони говорять. Та якщо це зрозуміли двоє, то слова їм більше не потрібні. Адже в них говорить одна Краса, одна бескінечність, одна Любов. Слухай...
8aVzXKniqjg
 
 
Автор: Поліна Новіцька

Знайшли друкарську помилку? Виділіть фрагмент і натисніть Ctrl + Enter.


Це цікаво 38

Підписатися на новини



Казка. Фея на ім’я Шамсі - Рейтинг теми: 5.00 з 5.00 проголосувавших: 38
Схожі статті:


Коментарі
Залишити коментар
AllatRa.TV онлайн


Архів матеріалів

Концепція