Страх публічних виступів

Страх публічних виступів

Доля завжди знаходить спосіб
змусити нас пізнати те,
чому ми найбільше противимся
і що найменше хочемо приймати.

А. Р. Рьоммерс «Повернення Юного принця»


Мені дуже хотілося почути досвід інших людей на тему «Страх публічних виступів». Але вийшло так, що саме по цій темі довелося писати статтю. Як написати про щось, якщо не маєш в цьому «щось» ні досвіду, ні розуміння? Більш того, це «щось» – страх, який, як виявилося, сидить всередині мене і «загрожує» мені різними страшилками. Чого ж боюся я? І як у своєму житті я долала труднощі,що вставали на моєму шляху раніше? Легше відповісти на друге питання, ніж на перше.

Після того, як мене випадково ледь не втопили в молодших класах, я вчилася плавати. Тобто, поступово вивчала той осередок, який здавався чужим для мене і нагнітав страх. Повільно, потихеньку я звикала до води, поки не стала плавати вільно... Після аварії здавалося ніколи не сяду за кермо. Але життя продовжувалося і диктувало свої умови. І треба було знову сідати і їхати: спочатку по місту повільно, потім в сусіднє місто, швидше, але і цей страх був подоланий.

Таким чином, відповідь на друге питання очевидна. Вирішення важких ситуацій через поступове вивчення обставин, які створили проблему, і подолання цих обставин. Топтання на місці і бездіяльність не є шлях. А особливо в Духовний світ, куди дорога йде через внутрішнє перетворення. У випадку зі страхом публічних виступів складається ситуація, коли я зарилася в пісок, як страус, і кричу про свій страх. Дивлюся з боку: смішно й не властиве мені. Перед труднощами я раніше ніколи не пасувала і прагнула їх подолати. Чого ж насправді я боюся?

Насамперед потрібно внутрішньо самій собі зізнатися в цьому страху. Визнати, що це є і не слухати як свідомість нашіптує мені про мою відвагу і безстрашність. Треба просто зрозуміти і вивчити свій внутрішній стан. (Був шок, що мені треба писати про те, чого я не вмію і не знаю. Все так складно і у мене немає здібностей писати доповіді і статті).

Що станеться, якщо я виступлю перед якоюсь аудиторією? Люди дізнаються якусь інформацію, яку вони б, можливо, не дізналися з інших джерел. Я зроблю крок назустріч подоланню свого страху. Я просто отримаю досвід.

Якщо я приберу сумніви у вираженні своїх думок і зможу вільно говорити, мої страхи нехай поступово, але підуть. Я все частіше і більше зможу доносити людям ті знання, які необхідні їм зараз.

Якщо я не зважуся і не навчуся висловлюватися вголос, свідомість ще більше візьме наді мною верх. Моя внутрішня сила, яку можна використовувати на благо, буде витрачена на думки і емоції, підкинуті свідомістю. Користі від цього не буде. Знову я буду рятувати кого завгодно, але тільки не себе.

І як підсумок, те, що я могла б сказати і донести людям, залишиться в моїх уявних бравадах про користь книг і знань, викладених у них.

 

Як же можна подолати свій страх?

Реммерс Алехандро Гільєрмо у книзі «Повернення Юного принца» розкриває розуміння цієї проблеми так:

– А… всім під силу відкрити двері?
– Якщо ти впевнений, що зможеш, швидше за все, так воно і буде. Але якщо ти переконаєш себе, що двері тобі не відкриті, то майже напевно у тебе нічого не вийде.
– А що буває з тими, кому не вдається відкрити двері?
– Їм потрібно пробувати знову і знову, поки не прийде успіх, інакше вони так ніколи і не дізнаються про закладені в них можливості.
Потім, немов розмірковуючи вголос, я продовжив:
– Найгірше, коли люди втрачають спокій і починають несамовито смикати двері або лупити по ній ногами. Це марно: тільки пальці обдереш і ноги відіб'єш. Часто у таких людей винними виявляються не вони самі, а хтось інший, кого вони звинувачують у всіх своїх бідах. Але нітрохи не кращі і ті, хто стає покірний долі , хто залишає всі спроби відчинити двері. Вони тішать себе фантазіями про те, що може ховатися за зачиненими дверима.
– А раптом у цих людей є серйозні причини, щоб не відкривати двері? – наполягав хлопець, немов внутрішньо чогось противлячись.
– Така причина буває тільки одна: коли люди намагаються відкрити чужі двері. Тобто вирішити не свою проблему. У всіх інших випадках двері потрібно відкривати. Однак люди розвинули в собі дивовижну здатність виправдовувати власну бездіяльність. Хтось стверджує, що вже не відчуває колишнього бажання відкрити двері. Інакше для цього не вистачає освіти, третій ослаб після перенесених страждань. Інші переконують себе, що не переступають поріг, побоюючись підстерігаючих їх небезпек. Є й ті, хто цинічно заявляє, ніби їх більше не цікавить те, що знаходиться за дверима. Але усе це лише способи приховати душевну біль, викликану невдачею. Поки ти гаєшся з вирішенням проблеми, вона розростається, а сам ти зменшуєшся. Можна сказати і по-іншому: чим довше ти тягаєш за собою проблему, тим важча вона стає.
– Небажання відкривати двері своїх проблем робить людину нещасною. А шлях духовного зростання вимагає мужності, оскільки на цьому шляху ми ростемо і змінюємось. Часом нам буває дуже затишно біля зачинених дверей. Але ми не повинні забувати про затишок і вставати віч-на-віч з проблемою стільки разів, скільки потрібно, поки не вирішимо її належним чином. Тоді ми відкриємо двері, переступимо поріг й рушимо далі... Пробуй відкривати її всіма ключами, які в тебе є, і в кінці кінців ти її відкриєш.

Кращий спосіб вирішення проблеми – не сприймати її як трудність або виклик, кинутий тобі життям. Зрозуміло, сама проблема нікуди не зникне, але зміниться твоє ставлення. Воно стане позитивним. Потрібно дякувати Провидінню за те, що воно час від часу створює труднощі на твоєму життєвому шляху.

Але всередині нас приховані не тільки труднощі. Там же знаходияться і їх рішення. Світ думок – він завжди рухається попереду і тягне за собою видимий, предметний світ. Наприклад, якими ти уявиш події, такими, швидше за все, вони для тебе і стануть.
– Наскільки я розумію, жити – значить вчитися. Все, що відбувається з людиною, що має для неї певний сенс. Чим свідоміше ми стаємо, тим краще розуміємо сенс, який прихований в тому, що відбувається з нами.
Нікому не подобається терпіти біль. Нікому не подобається хворіти. Але іноді і біль, і хвороба дають нам цінні відомості.

У житті людини бувають такі ключові моменти, які виводять її на новий рівень розуміння чогось у житті. До пори, До часу вона йде по рівній доріжці життя, сподіваючись, що вона завжди буде такою. Але ось трапляється на шляху, так званий, «камінь спотикання», який просто так не обійти: треба вирішити загадку або ребус, щоб цей камінь зрушив і звільнив шлях... Це свого роду якась «висота», яка, при подоланні її, дає можливість людині йти далі, осягати щось нове, ще незвідане. Тільки тоді вона піднімається сходами вгору, коли вирішує свої проблеми сама, а не намагається скинути їх на чужі плечі. Тільки від неї самої залежить вгору або вниз поверне її дорога життя, куди вона прийде в кінці свого шляху. І вирішити треба самій людині, ніхто за неї це не зробить.

 

Автор: Лілія

Знайшли друкарську помилку? Виділіть фрагмент і натисніть Ctrl + Enter.


Це цікаво 58

Підписатися на новини



Страх публічних виступів - Рейтинг теми: 5.00 з 5.00 проголосувавших: 58
Схожі статті:


Залишити коментар
AllatRa.TV онлайн


Архів матеріалів

Концепція