В Дорозі

Ніщо не тамує Спраги –
Без Бога посуха усередині.
Я усвідомила раптом одного разу,
Що вічний мандрівник я в Дорозі.
Блукати у безкрайності пустелі
І дивуватися міражам –
Втомилася. Досить. І віднині
Я вірю лише Живим Вустам.

Ніщо вже погляду не спокушає,
Форми – тільки видимий обман.
Хто зрозумів – той Бога набуває
І в Глибину воліє сам.

Тебе! Тебе мені стало мало!
І знемагаючи від ЖаРи,
Міраж зник, все вмить пропало:
Моїй Душі відкрився Ти!
Промови Твої Душею слухаючи,
Я забуваю про себе.
Любов усім Духом приймаючи,
І розчиняюсь знов у Тобі.

Тут п'ю лише малими ковтками...
У Тому світі плеще Океан...
На дотик, дрібними кроками,
Я покину полону обман.

До чого ще можна прагнути,
Коли не можу спрагу втамувати?
І Океан не перестане кликати,
То як Душі політ перервати?..

Батько, не важливий термін в дорозі!
...Хіба ж можу я не прийти…

Автор: Яна Шантарова

Переклад: Лариса